Хранитель

Наступного дня Ферез відмовився йти далі храмового саду, і Барріс лишив його, відправившись до скель самотужки. Пройшовши пару ліг, він ляснув себе по лобі та побіг назад. Всупереч його побоюванням, Ферез не скористався можливістю для втечі, а спокійно дрімав на сонечку. Деалонець вирішив не будити сплячого друга, але було запізно — його розбудили крики.

— Сізіс! Сізіс йдуть!

— Сізіс? — сонно спитав Ферез.

— Краби, — переклав Барріс, хоча це нічого не означало для нього.

Він подивився з висоти свого зросту і побачив невеликий броньований загін, який строєм підіймався дорогою. Чарівники напружились, але місцеві не виявляли занепокоєння, навпаки — несли овочі, припаси й всілякі наїдки на храмову площу. 

— Це якісь воїни, — Барріс спробував розтлумачити думки аркс, — вони приходять час від часу, щоб принести дари богам і товари на обмін.

— Добре, — заспокоївшись сказав Ферез, — але цікаво, чому вони краби.

Скоро вони дізналися. Спершу чарівники не могли зрозуміти, чи це люди, що носять шпичасті панцири, чи це люди, вкриті шпичастим панциром. Тільки потім до них дійшло, що і те й інше було правильним — деякі були вкриті бронею, що була частиною їхнього тіла, а деякі носили обладунки, зроблені з відмерлих панцирів. Коли один з останніх зняв свій шолом, під ним виявилася голова, звичайна для аркс: попелясте волосся, дрібні риси обличчя і трохи розкосі мигдалеподібні очі. 

— Неймовірно, — прошепотів Ферез. — Мені здається, що в нас, на півночі, геть не знаються на магії.

— Ти гадаєш, це чари?

— Ні, я гадаю, що це прокльон, — з виглядом знавця сказав хааржит. — Причому давній і потужний.

— Хм, — Баррісу не лишалося нічого іншого, окрім як промовчати. Зрештою, Ферез знав набагато більше про прокляття, та й про чари загалом. Тому він вирішив спитати про те, що вони всі ці дні оминали. — До речі, про магію: ти підеш до Нього?

— До Нього?! — Ферез здригнувся, наче від удару. — Не знаю. Це… Це важко.

— Вибач, я не хотів, — Барріс майже фізично відчув біль друга.

— Все добре, мені просто… треба подумати.

Разом з краболюдьми, як їх називали поміж собою чарівники, в долину прийшов навіжений у плащі й каптурі. Місцеві називали його Німим, і він дійсно мовчав, лише зрідка видаючи щось схоже на сміх. Монахи з радістю пригощали убогого своїми наїдками й пожертвами. Той вдячно приймав підношення, незграбно пхаючи їх під маску, що ховала його обличчя.

Наступний ранок почався для Барріса неочікувано — коло входу в його кімнату сиділа Ай Цин. Вона принесла якісь незвичні смаколики, приготовані з солодкої картоплі. 

— Я приготувала це для тебе, — сказала дівчина. — Я прошу вибачення за те, що була груба з тобою.

— Ай Цин, підведись, — Барріс був збентежений цим проявом, він відповів арксійської формулою: — Між нами відсутня образа.

— І все ж таки я б хотіла пояснити тобі свою поведінку, — сказала дівчина. — Я злякалася твого друга. Але коли побачила, як ти турбуєшся про нього, як ти терпиш, коли він кричить на тебе, як ти намагаєшся показати йому красу гір та їхніх мешканців…

— То? — Барріс уважно дивився на рожеві щоки арксійки.

— То зрозуміла, що ти хоч і з бруднокрових, але гідний і добрий, — випалила вона і втекла, лишивши ошелешеного юнака самого.

Кілька ударів серця Барріс дивився в той бік, де зникла Ай Цин, потім знизав плечима і приступив до своїх вранішніх ритуалів. Пиріжки з солодкої картоплі виявилися дуже смачними, він якраз доїдав останній, коли в кімнату постукав Син Тір.

— Вітаю Вас, Вчителю! — ввічливо вклонився деалонець.

— Вітаю і тебе, юначе, — так само ввічливо відповів аркс. Останнім часом він не вживав образливого «хойнор».

— Чим я завдячую Вашому візиту?

— Гадаю, настав час тобі з другом вирушати своєю дорогою. Зрозумій мене правильно, ви чемні й приємні гості, але мої люди бояться вас. Вас і того, що може на вас полювати.

— Я розумію, Вчителю, — кивнув Барріс.

— Проте ти можеш час від часу навідувати нас. Я бачив, як приязно до тебе ставляться крилаті. І двоногі також.

— Це честь для мене, — Барріс знову вклонився.

— Поспіх даремний — виходьте, як зберетесь. Речі, які ми вам дали, можете забрати з собою. Але перед від’їздом загляньте до мене в гості. Я живу в Храмі Мудрості.

«Ферез, як завжди, відчуває подих Світу, — подумки посміхнувся Барріс. — А може, це Світ підштовхує його своїм подихом». Він пішов до друга, щоб повідомити йому довгоочікувану новину, але того не виявилося у келії. «Невже втік?! — злякався Барріс, але потім побачив щоденник Фереза на лавці. — Ні, без нього він не піде». Згодом він зрозумів, куди подівся його товариш.

Великий Храм був єдиним храмом, в якому не було житлових чи господарчих приміщень. Він був повністю присвячений Сімом. Храм був побудований в формі восьмикутника, в якому з семи стін дивилися сім постатей, а восьмою ставав той, хто заходив у храм. Більшість храмів Семи були побудовані таким чином, але в цьому тепер була відмінність — в центрі замість жертовника сидів титан, або, як його звали аркс, Аватар Сили. Він, здавалося, випромінював непомітне світло і м’яке тепло. Поруч з ним Барріс і знайшов Фереза.