Колекціонер

Мапа Півдня була багатою на назви. Більшість з них нічого не означали для двох мандрівників, окрім однієї — «Пустка». Неможливо було краще описати місце, в якому вони опинилися, спустившись з родючих Гір Крилатих. Пожовкла трава і покручені карликові дерева вкривали ці рівнини. Замість дзижчання комах і співу птахів повітря було сповнено дрібним пилом. З решток своєї сорочки Ферез зробив їм хустки, щоб захистити від нього обличчя. Здавалося, життя ледве жевріло в цих землях, або спало, чекаючи на життєдайну вологу.

 — Гадаю, пішки ми зробимо це за пару тижнів, — сказав Ферез, згорнувши карту. — А потім зможемо повернутися до гір.

 — Я б не зловживав гостинністю горян, — відповів Барріс. — Може, краще відправимося в якесь місто? Мене цікавить, хто такі таллійці, з якими нас сплутали аркс. Син Тір сказав, що аклійська схожа на таллійську.

 — Так само як і на хааржитську. Напевно, це такі ж морські скитальці, як і наші пращури. Але я не хочу з ними знайомитися, я вже побачив шлях додому. 

 — А побачити Південне Королівство? Ти сам розказував, що королі аркс володіють потужною силою…

 — Ні! Ти… — Ферез обернувся до Барріса, — ти бачив, що Німий йде за нами?!

 — Ні, проте чув його думки. Він просто йде кудись, — обпечений розлюченим поглядом Фереза, Дикий вирішив перестати клеїти дурня. — Ти ведеш нас в порожнечу! Подивись сам — там лише назва «Долина Королів». А на шляху до неї жодного села, жодного орієнтира! Гадаєш, там буде дорога з трактиром? Ти, може, розраховуєш добути їжу і воду з повітря?

 — Так! — як доказ хааржит випустив струмінь льодяної води в обличчя друга. — Я не кликав тебе з собою, можеш робити що хочеш! Йди дивись на таллійців, королів, драконів, на кого завгодно!

 — Мапа в тебе, — витершись долонею, відповів деалонець.

 — Тримай! — Ферез відірвав нижню частину мапи з усіма країнами і містами, залишивши собі лише частку з Пусткою. — Мені й цього вистачить!

Поруч з ними пролунало голосне мукання. Німий пританцьовував, намагаючись привернути їхню увагу. Він показав їм корінець, здер жорстку шкірку, задер свій каптур і запустив зуби в соковитий м’якуш. Ферез звернув увагу на шрами, що розсікали щоки убогого, і мимоволі доторкнувся до своїх — старого на правій щоці, і свіжого, ще червоного, на лівій. Німий простягнув пару корінців чарівникам, і ті з апетитом накинулися на них. Вони були гірко-солодкі на смак, проте добре тамували спрагу і голод.

 — А ще ти голосно жуєш! — сказав Ферез, і юнаки зареготали, давлячись і кашляючи.

Пустка поступово перетворилася на справжню пустелю. Рідкі кущі та трави межували з невеликими барханами. Подекуди з-під піску стирчали руїни будівель. Їм зустрілася зграя величезних ящерів, яких вони прозвали повзунами. Вони неквапливо повзли Пусткою, поглинаючи траву і викопуючи корінці.

Німий, схоже, був не таким божевільним, яким спочатку видався Баррісу. Незважаючи на сплутані думки, він чудово вмів виживати в Пустці й з радістю показував чарівникам, як дістати її приховані скарби: викопував корінці, їстівних личинок, мед земляних бджіл, збирав росу і фрукти, що засохли на гілках. Проте і чарівникам було чим поділитися з ним. Якось зранку Німий зацікавлено підійшов до Фереза, який розпочав свій щоденний ритуал очищення.

 — Ні, це не їжа, — сказав хааржит, простягаючи Німому брикет жувальної смоли, — це щоб зуби були чистими й здоровими.

 — М-м! — відповів той, вхопив весь шмат і запхав собі до рота.

 — Так-так, можеш залишити собі, в мене ще є, — зітхнув Ферез.

На подив Барріса, люди в Пустці все ж таки подорожували. За тиждень вони двічі зустріли патрулі сізіс, а один раз — бригаду рудокопів. Цих рідкісних подорожніх вистачало, аби проторити стежки. Перекинувшись кількома словами з бригадиром, Дикий дізнався, що неподалік є невелика колонія, довкола якої обертається місцеве життя. Називали її просто Стоянка. Проте Ферез лишався невблаганним. В чергову суперечку щодо подорожі знову втрутився Німий. Він вказував на щось на мапі.

  — Ти бував там? — спитав його Ферез.

 — М-м! — заперечно похитав головою Німий.

 — Ти бував поруч?

— М-м! — ствердно закивав убогий. Він показав пальцем маршрут, яким проходив. Потім здригнувся, борючись з реготом, що рвався зсередини.

 — То веди! — Ферез сховав свою частину мапи.

Вони пересувалися здебільшого зранку і ввечері, коли було не так спекотно. Вдень мандрівники ховалися, смажили ящірок, яких ловив своїми мацаками Барріс, їли корінці. Німий постійно втікав вперед, повертаючись з якоюсь здобиччю. В черговий раз, коли чарівники залишилися вдвох, до Барріса заговорив Ферез:

— Друже, я останнім часом погано до тебе ставився. Пробач мені, будь ласка, ти стільки робиш для мене.

— Між нами відсутня образа, — Баррісу подобалась м’яка мова аркс. — Зрештою, ти врятував моє життя.

— А скільки разів ти рятував моє? — юнаки зареготали. Через якийсь час Ферез почав крутити головою. — А де Німий? Вже сутеніє…

— Не знаю, я не чую його думок.

— Сподіваюся, ми не збилися зі шляху, — пробурмотів Ферез. 

Ледь помітна тропа вела поміж довгим барханом, порослим травою, і купкою валунів. Чарівники інтуїтивно притислися один до одного. Саме це і занапастило їх — якийсь механізм, схований у піску, спрацював і вони застигли на місці, ніби склеєні докупи.