Очі порожнечі.

Шлях до Цитаделі не був дорогою. Це був напрямок крізь нескінченний океан сірого попелу та чужих кошмарів, де сама реальність, здавалося, втратила будь-який сенс. Темний шпиль, який вони бачили здалеку, то наближався, то раптом віддалявся, ніби грався з ними, випробовуючи їхню рішучість.

Вони йшли, як і раніше, захисним трикутником. Яра в центрі, її м'яке, тепле сяйво було їхнім єдиним маяком і єдиним, що не давало мороку поглинути їх остаточно. Вона йшла, заплющивши очі, довіряючи не зору, а тій ледь чутній колисковій, що вела їх уперед. Влад та Іван — по боках, її незламні щити. Їхні посохи були напоготові, а очі постійно сканували мінливий ландшафт.

Світ навколо них жив власним, божевільним життям. Те, що було сірою рівниною, за мить ставало вузьким каньйоном, стіни якого складалися з беззвучно кричущих облич. Знайома вулиця з Києва раптом виростала з туману, але її будинки починали танути, стікаючи на землю чорними сльозами смоли. Пожирач не просто ставив перешкоди — він намагався їх зламати, занурюючи в чужий біль.

— Стіна праворуч! Схоже на шкільний коридор, — тихо промовив Іван, його голос був глухим у цій тиші.

— Не відволікайся. Це ілюзія, — так само тихо відповів Влад, не зводячи погляду з туману попереду. — Яро, ти тримаєшся?

— Тримаюся, — її голос був трохи тремтячим, але впертим. — Цитадель... я її відчуваю. Вона тягне до себе, як магніт. Але... щось змінюється.

Саме в цю мить сірий попіл під їхніми ногами перетворився на знайомий паркет. Стіни з кричущих облич розчинилися, і вони опинилися посеред точної копії своєї вітальні. Той самий диван, на якому спала Аліна, книжкові полиці, навіть чашка, яку Яра залишила на столі. Все було настільки реальним, що на мить захотілося повірити.

А потім із коридору пролунав тихий, сповнений тривоги голос їхньої матері.

— Влад, синку, це ти? Допоможи мені…

Влад завмер. Кожен м'яз у його тілі напружився. Розум кричав, що це пастка, але серце інстинктивно стиснулося від болю.

— Не слухай, — прошипів Іван, роблячи крок уперед, щоб заступити йому огляд. — Це не вона. Це ілюзія.

Але голос пролунав знову, цього разу в ньому чулися сльози.

— Влад, будь ласка… Мені страшно…

— Яра, послухай, — голос Влада пролунав тихо, але твердо, розрізаючи тишу, що нависла над ними. — Наша матір не тут. Вона зараз на роботі, напевно, знову знайшла якусь планету.

Яра, яка на мить похитнулася від знайомого голосу, міцніше стиснула свій посох. Слова брата, приправлені дивною, але такою звичною згадкою про роботу матері, пролунали як тверезий ляпас. Вона відчувала фальш. Тепло материнського голосу було лише оболонкою, а всередині — холод і ненаситний голод Пожирача.

Щойно Влад вимовив це, ілюзія зрозуміла, що її розкусили. Лагідний, сповнений сліз голос із коридору змінився, ставши спотвореним, шиплячим.

— Ти не врятуєш її. Як не врятував і ту, іншу…

Це був прямий удар, націлений у найболючіше місце Влада — спогад про Мілу. Стіни фальшивої вітальні почали "плисти". Шпалери вкрилися темними, схожими на плісняву, плямами, а знайомі меблі почали викривлятися, витягуючись у гротескних, неможливих формах.

— Воно б'є по найболючішому, — процідив Іван, його посох спалахнув яскравіше, відганяючи тіні, що підступали. — Яро, світло! Дай йому світла!

Яра не вагалася. Вона підняла посох, що знову прийняв форму браслета на її руці, і сяйво, що йшло від неї, перестало бути м'яким. Воно спалахнуло яскравим, сліпучим променем, що вдарив у центр кімнати.

— Ти — не моя мати, — її голос пролунав твердо і холодно. — Ти — лише тінь. І тіні бояться світла.

Від спалаху світла фальшива вітальня затріщала, як старе скло, а потім розлетілася на мільйони попелястих уламків. Вони знову стояли посеред сірої, безкінечної рівнини. Пастка зникла, але вони знали, що Пожирач лише почав показувати, на що він здатний. І тепер він знав їхні найглибші страхи.

Щойно уламки фальшивої вітальні розчинилися в сірому попелі, простір навколо них знову завмер. З мороку, що клубочився трохи осторонь, відокремилася тінь. На відміну від безликих постатей, ця мала чіткі, різкі контури — висока, владна фігура, закутана в темний плащ.

Під капюшоном блиснули очі, холодні й до болю знайомі. Це був образ одного з вищих хранителів Ради.

— Іване, — пролунав голос, позбавлений емоцій. — Тебе послали слідити за цими двома тому, що ти досі не маєш своєї відьми. Який ти хранитель?

Влад і Яра миттєво стали в захисну стійку, готові до атаки. Але Іван лише хмикнув, окинувши ілюзію зневажливим поглядом.

— Всі стихії... це навіть не страшно, — промовив він, ніби відмахуючись.

Примарна фігура нахилила голову, її голос став шиплячим, намагаючись пробити його захист. — Ти слабкий. Самотній. Ти ніколи не будеш таким, як вони…

Іван зустрів погляд ілюзії, і в його очах спалахнула холодна, зухвала іскра. Він зробив крок уперед, і його голос пролунав твердо, з відтінком презирства.

— Не той страх, припіку, — сказав Іван.

Від його слів ілюзія на мить ніби похитнулася, вражена такою непокорою. Вона очікувала страху, а отримала виклик. І тоді Пожирач змінив тактику.

Світ навколо Івана зник. Влад і Яра розчинилися в сірій імлі. Він стояв один, посеред безкрайньої порожнечі, а перед ним, на попелястій землі, лежав його власний, справжній посох, зламаний навпіл.

Ілюзія більше не тиснула на його статус. Вона вдарила по його найглибшій рані — почуттю безсилля та провини.

Шок від холодної води пронизав Івана, вириваючи його зі ступору. Ілюзія зламаного посоха затріщала, як тонкий лід, і розсипалася на мільйони попелястих уламків. Він знову був тут, посеред сірої пустелі, поруч із друзями. І він був абсолютно мокрий.

. Іван просто завмер на кілька секунд, його погляд був порожнім, спрямованим у нікуди, а обличчя спотворила гримаса болю. Він був у пастці.

— Воно показує йому його страх, — прошепотіла Яра.