Якорі пам'яті

Кімната потонула в зосередженій мовчанці, яку порушував лише сухий шелест старих сторінок. Кожен був занурений у свій світ: царину рун, енергетичних відбитків, історичних хронік. А на дивані, під важкою ковдрою, спала Аліна — живе, але тривожне нагадування про те, що ховається за межею світів.

Першим цю гнітючу тишу порушив Іван. Він різко відклав зошит Аліни на стіл, і цей звук пролунав у завмерлому повітрі, як постріл. Влад і Яра миттєво підняли голови. Навіть Корній відірвався від свого фоліанта.

— Я не розумію, — промовив Іван, його голос охрип від довгого мовчання. Він провів пальцем по одній зі сторінок. — Вона пише одне й те саме слово. Знову і знову. На десятках сторінок. Ніби в трансі.

— Яке слово? — підійшов Влад, зазираючи йому через плече.

— "Порожнеча", — відповів Іван. — І ще… ось цей малюнок.

Він розгорнув зошит. На центральному розвороті був детальний малюнок. Око. Величезне, позбавлене зіниці, а всередині нього — вир, що затягував у себе маленькі, ледь помітні людські фігурки. Під малюнком тремтячим почерком було виведено: "Воно не дивиться. Воно поглинає".

Яра підійшла ближче, і щойно її погляд упав на малюнок, браслет на її руці ледь помітно завібрував, а тонка чорна тріщина на мить ніби потемнішала.

— Я відчуваю це, — прошепотіла вона. — Цю саму енергію. Холодну… голодну…

Корній повільно підвівся, його обличчя стало кам'яним. Він підійшов до столу, довго вдивлявся в малюнок, а потім кинув погляд на сплячу Аліну.

— Тепер я розумію, що з нею сталося, — нарешті промовив він, і в його голосі відчувалася небачена раніше глухість. — Це Пожирач. Пожирач відображень.

Влад нахмурився. — Що це означає?

— Це означає, що ми маємо справу з чимось, що не просто ув'язнює душі. Воно їх стирає, — пояснив Корній, і в його очах з'явилася тінь давнього страху. — Воно харчується не жахом, а спогадами, емоціями, самою сутністю особистості. Воно поглинає відображення душі, залишаючи по собі лише порожню оболонку. Саме тому Аліна зараз у такому стані. Її витягли, але частина її самої, її пам'яті — залишилася там.

Іван зблід. — Тобто, щоб повністю її зцілити, нам потрібно повернути те, що воно вкрало?

Корній повільно кивнув. — І врятувати інших, поки їх не спіткала та сама доля.

— Але як? — у голосі Влада бриніла напруга. — Ми запечатали портал. Ми не можемо просто відкрити його знову.

— Відкрити — ні, — заперечив Корній. — Але увійти — можливо.

Він підійшов до уламка дзеркала, який Яра принесла з собою. — Це більше не двері. Це ключ. Або, точніше, якір. Пожирач все ще пов'язаний з цим уламком. І через нього можна спробувати потрапити в його вимір.

— Увійти туди?! — Іван подивився на нього, як на божевільного. — Це самогубство! На його території ми будемо безсилі.

— Не зовсім, — сказав Корній, і його погляд зупинився на Ярі. Точніше, на її браслеті. — Пожирач харчується відображеннями, але він боїться справжнього, чистого джерела. Сяйва, яке не є відлунням, а творить саме себе.

Влад та Іван одночасно подивилися на Яру.

— Ти хочеш, щоб вона пішла туди? — Влад зробив крок уперед, його голос став загрозливим.

— Не сама, — спокійно відповів Корній. — Але вона єдина, хто може створити там безпечний простір. Острівець світла у царстві порожнечі. Її дар може не тільки захистити вас, але й притягнути до себе вкрадені спогади Аліни та душі інших в'язнів. Але Пожирач відчує її першою. І він кине на неї все, що має. Бо її сила — єдине, що може його знищити. Питання в тому, чи готова вона стати приманкою і зброєю одночасно.

Повітря в кімнаті стало густим і важким. Слова Корнія зависли, наче вирок, і кожен обмірковував їхню вагу. Ідея не просто увійти у ворожий вимір, а зробити Яру приманкою, здавалася божевільною.

Першим вибухнув Влад.

— Ні, — його голос був тихим, але твердим, як сталь. Він зробив крок уперед, стаючи між Корнієм і сестрою, ніби захищаючи її вже зараз. — Категорично ні. Я не дозволю їй стати жертвою. Ми ледь витягли одну людину, а ти хочеш відправити її прямо в лігво?

— Це не жертвоприношення, Владе, а тактика, — спокійно відповів Корній, не відступаючи перед його гнівом. — Це єдиний шлях. Пожирач не вийде зі свого лігва, поки не відчує щось, що варте ризику. Інакше ми просто чекатимемо, поки він знайде інший вихід. Або поки від Аліни та інших не залишиться нічого, крім порожнечі.

— Є й інші шляхи! — наполягав Влад. — Ми можемо знайти спосіб запечатати уламок назавжди!

— І залишити десятки душ ув'язненими на вічність? — втрутився Іван. Він виглядав не менш стурбованим, ніж Влад, але його погляд був аналітичним. — План Корнія жахливий. Але, можливо... він єдиний, який у нас є. Питання в тому, чи зможемо ми захистити Яру, коли опинимося там.

Усі погляди звернулися до Яри. Вона мовчала, її обличчя було блідим, але очі горіли рішучістю. Вона дивилася на Аліну, що лежала на дивані — тиха, майже невагома, позбавлена спогадів і самої себе. Потім її пальці торкнулися браслета на зап'ясті, відчуваючи холод тонкої чорної тріщини. Зв'язок уже був. Ворог уже знав про неї. Ховатися не було сенсу.

— Я зроблю це, — нарешті промовила вона, і її голос пролунав дивовижно твердо.

Влад різко обернувся до неї. — Яро, ні. Ти не розумієш, чим ризикуєш.

— Розумію, — вона зустріла його погляд без страху. — Я ризикую тим самим, чим і ти щодня. Але якщо мій страх — це ціна за їхнє життя, то я готова її заплатити. Вони чекають на допомогу. І Аліна... вона заслуговує на те, щоб повернути собі себе. Вона підняла руку, показуючи браслет. — Він уже позначив мене, Владе. Я не можу втекти. Але я можу дати бій.

Слова Яри розвіяли останні сумніви. Влад дивився на свою молодшу сестру і бачив перед собою не дитину, а справжню хранительку, готову до самопожертви. Він важко зітхнув, його плечі опустилися.

— Добре, — промовив він, і в цьому слові була і поразка, і прийняття. — Але я йду з тобою. І Іван теж. Ми будемо твоїми щитами. Якщо ця тварюка спробує до тебе доторкнутися, вона матиме справу з нами.