По інший бік дзеркала

Несправжня усмішка в очах двійника Яри трималася лише мить, але її вистачило, щоб по кімнаті пробіг холодок. Пух, що досі дрімав на плечі дівчини, раптом розплющив очі й насторожено закрутив головою, видавши тихе, ледь чутне "їх".

Корній нахмурився, його погляд став гострішим, коли він втупився в дзеркальну поверхню.

— Це недобре, — пробурмотів він, але його голос був тихим, майже пошепки.

Наталія, яка до цього уважно оглядала дзеркало, різко випрямилася. Її обличчя, що досі зберігало спокій, тепер виражало тривогу.

— Щось змінилося, — констатувала вона. — Я відчуваю, як бар'єр слабшає. З того боку щось намагається прорватися.

Яра мимоволі стиснула руку, в якій тримала Пуха. Її власне відображення в дзеркалі знову стало звичайним, але відчуття небезпеки не зникло. Навпаки, воно лише посилилося, ніби невидима нитка натягнулася між нею та її двійником.

— Що це може бути? — тихо запитала вона, не відводячи погляду від дзеркала.

Корній підійшов ближче, його старі очі уважно вивчали кожну тріщинку на поверхні.

— Те, що ми бачили раніше, було лише відбитком. Спотворенням. Але зараз… зараз воно ніби стало більш… усвідомленим.

Наталія кивнула, підтверджуючи його слова.

— Воно відчуває нас. Знає, що ми тут. І ця усмішка… це був не просто відблиск. Це була реакція.

З глибини дзеркала знову донісся ледь чутний шепіт. Він не мав чітких слів, але його інтонація була зрозумілою — насмішка, змішана з передчуттям.

Яра відчула, як Пух неспокійно заворушився на її плечі, його маленькі кігтики ледь помітно вчепилися в тканину її светра.

— Ми повинні щось зробити, — рішуче сказала вона. — Ми не можемо просто стояти й чекати, поки воно вирішить вийти.

Корній кивнув.

— Ти права. Наталіє, ти відчуваєш природу цієї магії? Чи є якісь слабкі місця, які ми можемо використати?

Старша відьма знову простягнула руку до дзеркала, цього разу обережно ковзаючи пальцями по холодній поверхні. Її очі заплющились, брови насупились у глибокій задумі.

— Це все ще відлуння… але воно стало сильнішим. Ніби хтось… або щось… підживлює його. І я відчуваю… зв'язок. Між цим відображенням і… тобою, Яро.

Яра здригнулася.

— Зі мною? Чому?

Наталія розплющила очі, її погляд був зосередженим.

— Це може бути через твою магію. Вона інша. Світліша. Можливо, воно бачить у тобі… протилежність. Або… ключ.

Корній задумливо потер бороду.

— Якщо це так, то ми повинні бути обережні. Будь-яка спроба атакувати може спровокувати його.

З дзеркала знову пролунав шепіт, цього разу трохи голосніший, майже схожий на тихий сміх.

Яра відчула, як її долоні спітніли. Вона не розуміла, що відбувається, але інстинктивно відчувала, що вони стоять на порозі чогось небезпечного. І ця несправжня усмішка в дзеркалі була лише початком.

Корній обережно обійшов дзеркало, уважно розглядаючи його з усіх боків. Його старі пальці ковзали по рамі, ніби намагаючись відчути приховані вібрації.

— Бар’єр нестабільний, — повторив він, — але він ще тримається. Питання в тому, як довго.

Наталія кивнула, її погляд не відривався від відображення Яри, яке тепер знову виглядало спокійним.

— Ми повинні знайти спосіб розірвати цей зв’язок, перш ніж воно набереться сил.

Яра стиснула Пуха міцніше. Маленька істота неспокійно заворушилася, ніби відчуваючи напругу в повітрі.

— Можливо… можливо, якщо я спробую з ним заговорити? — обережно запропонувала вона. — Якщо воно якось пов’язане зі мною…

Корній різко обернувся.

— Ні! Ні в якому разі. Ти не знаєш, що це таке. Не провокуй його.

Наталія підтримала його.

— Він має рацію, Яро. Це занадто ризиковано.

Але Яра вже зробила крок вперед. Її погляд був прикутий до дзеркала, до свого відображення, яке, здавалося, чекало.

Й мене чуєш?

Тиша. Лише ледь чутне потріскування старого дерева в будинку Корнія порушувало її.

— Що ти хочеш? Чому ти тут?

Знову тиша. Але цього разу Яра відчула ледь помітний відгук. Щось змінилося в атмосфері кімнати. Стало холодніше.

— Не треба, Яро, — пробурмотів Корній, намагаючись зупинити її.

Але вона не слухала. Її погляд був прикутий до дзеркала, вона чекала.

І тоді вона знову почула його. Шепіт. Тихий, але пронизливий.

— Ти… моя…

Яра здригнулася.

— Ні. Я не твоя.

Шепіт став голоснішим, ближчим.

— Ти… відчиниш…

Страх холодною хвилею прокотився її тілом.

— Я не знаю, як.

— Ключ… у тобі…

Яра відступила на крок, її рука мимоволі потягнулася до браслета на зап’ясті.

— Що за ключ?

Але відповіді не було. Шепіт зник, а відображення в дзеркалі знову стало спокійним.

Лише в глибині чорної поверхні ледь помітно мерехтів відблиск — наче прихована усмішка.

Корній тяжко зітхнув.

— Досить, Яро. Ти зробила достатньо.

Наталія підтримала його.

— Воно намагається тебе заманити. Не піддавайся.

Яра мовчала, її погляд був прикутий до дзеркала. Вона відчувала, що щось важливе залишилося недомовленим. І цей "ключ"… що б це не було, воно було пов’язане з нею.

Пух неспокійно заворушився на її плечі, видаючи тихе скарження. Навіть маленька істота відчувала небезпеку.

— Ми повинні діяти, — рішуче сказала Яра, відриваючи погляд від дзеркала. — Ми не можемо просто чекати, поки воно знайде цей "ключ".

Корній нахмурився, його зморшкувате обличчя стало ще суворішим у тьмяному світлі кімнати. Він обережно обійшов дзеркало, його стара постать рухалася повільно, але зосереджено. Пальці, потемнілі від зілля та древніх ритуалів, ковзали по холодній рамі, намагаючись вловити ледь відчутні вібрації, що могли б розкрити природу загрози. Повітря навколо дзеркала здавалося густішим, майже в’язким, ніби невидима плівка розділяла їхній світ від того, що ховалося за чорною гладдю.