«Коли сміх стихає

— Може, все-таки піцу? — прошепотів Влад, нахиляючись до Александера, ніби це була державна таємниця.

Александер ледь стримав сміх і відповів так само тихо:

— Я вже відкрив додаток. Якщо почну кивати дуже активно — тисни «замовити».

З кухні знову пролунав дзвінкий сміх — цього разу не лише Ярин, а й мамин. Потім — крик:

— І не смій нічого замовляти! Ми бачимо ваше змовницьке лице!

— Вона наче очима стіни бачить, — буркнув Влад, відходячи до вітальні. — Магія ж.

Александер тільки зітхнув:

— З такими відьмами навіть холодильник не сховаєш…

У відповідь із кухні хтось стукнув ложкою об каструлю — загрозливо.

Влад тихо засміявся. В домі було шумно, пахло трохи підгорілим тістом, і хтось співав фальшиво під музику. Було затишно. Було добре. І він знав, що саме такі вечори — найцінніше в цьому буремному світі.

— Тату, як ти взагалі допустив дівчат на кухню? — прошепотів Влад, озираючись, ніби боявся, що хтось із борошняної бригади почує.

Александер глянув на нього з таким виразом, ніби прожив кілька років за ці останні години.

— Я… я не допустив. Вони увірвалися, Влад. З криками, рецептом з TikTok і твердим наміром «зробити щось епічне».

Влад спробував зберегти серйозне обличчя, але в кутиках губ усе одно тремтіла посмішка.

— І ти не втік?

— А куди, синку? Я думав — якщо вже горіти, то разом із кухнею.

Відповіддю йому став приглушений вибух сміху й чиєсь:
— Та я казала, треба було менше соди!

Влад тяжко зітхнув, притиснувши руку до обличчя:

— Я замовлю ще й десерт. На випадок, якщо вони влаштують цукровий апокаліпсис.

— І газовану воду, — буркнув батько. — Для гасіння вогню або нервів. Дивлячись, що швидше знадобиться.

Вони обидва мовчки кивнули одне одному — союз виживання проти стихії на ім’я «дівчата на кухні».

— Ну як, — продовжив Влад з удаваним спокоєм, — якщо почнеться пожежа, в нас є пожежник.

— Я поліцейський, — сухо відповів Александер, піднявши брову.

— Та яка різниця, — знизав плечима Влад. — І ті, й ті приїжджають із сиреною, коли все вже палає.

Александер перевів погляд на двері кухні, звідки щойно вилетіла хмара борошна разом із криком:
— Хто забув яйця в тісто?!

Він тяжко зітхнув:

— Знаєш, синку… я іноді жалкую, що не став геологом. Хоч би вулкани передбачуваніші були.

— Тату, — Влад глянув на нього серйозно, ледь схиливши голову, — ти взагалі коли-небудь шкодував, що одружився з відьмі?

Александер завмер. Погляд його мимоволі знову ковзнув до кухні, звідки лунала та сама весела метушня, гуркіт каструль, музику хтось уже перемкнув на щось танцювальне, і знову — сміх. Ярин і мамин, упереміш. А потім:
— Якщо зараз не розколеш тісто, я тебе прокляну!

Александер втягнув повітря, сів на край дивана й задумливо відповів:

— Шкодував…

Влад здивовано підняв брову.

— …але тільки про одне. Що не зробив цього раніше.

Він усміхнувся. Щиро, тепло.

— Бо з нею в житті завжди трохи хаосу. Завжди трохи диму. І завжди — трохи магії. І от серед цього всього я одного разу прокинувся… з дітьми, які вміють чаклувати, дружиною, яка свариться з чайником, і з відчуттям, що я, чорт забирай, живу. Не просто існую — живу.

Влад мовчав. Посмішка зникла з його вуст, але очі стали м’якшими.

— А ти як думав? — підморгнув Александер. — Одружитися з відьмою — це ж не прокляття. Це просто любов. З особливими ефектами.

Влад уперся ліктями в коліна, в руках тримав телефон, але не поспішав натискати «замовити». Він просто сидів поряд із батьком, ловлячи кожен звук із кухні, де «хаос з особливими ефектами» продовжував вирувати на повну.

— А ти? — раптом запитав Александер, не дивлячись на нього. — Ти вже вирішив, якою буде твоя?

— Моя що? — Влад заклав пасмо волосся за вухо, відвертаючи погляд.

— Дівчина. Любов. Хто б там не був, — злегка усміхнувся батько. — Хто твій вибух магії?

Влад закусив губу. Його очі ковзнули до вікна, за яким мерехтіли ліхтарі нічного міста. На хвильку він згадав дзеркало. І дівчину, яку тримав на руках. Її голос, який шепотів про те, що "він ще там".

— Я не знаю, тату, — нарешті відповів він. — Здається, моя магія ще не вирішила, що з нею робити.

Александер уважно на нього подивився, але нічого не сказав. Просто поклав руку синові на плече.

У цей момент з кухні вийшла мама з червоною стрічкою в волоссі й борошном на щоках. Побачивши їх обох, вона підняла брову.

— Ви все ще тут сидите, змовники?

— Ми готуємося до евакуації, — цілком серйозно відповів Влад.

— Іноді єдине, що рятує кухню, — це втеча, — додав Александер.

Мама склала руки на грудях:

— Ну тоді вам краще йти туди та пробувати на смак. Бо в іншому випадку — будете з’їдені разом із каструлею.

— Ти не казала, що вона їстівна… — прошепотів Влад до батька.

— Вона не жартує, — так само тихо відповів той.

На кухні панував солодкий хаос. Столи були в борошні, плитка — в сирому тісті, хтось поставив каструлю не на ту конфорку, і щось там підозріло шкварчало.

Яра в цей момент стояла біля духовки, намагаючись не вдарити маму ліктем, і водночас розповідала щось Івану, що з’явився ніби з тіні й одразу окинув приміщення підозрілим поглядом.

— І ти справді думаєш, що вони не замовили піцу? — запитав він, ховаючи посмішку.

— Якщо замовили, — буркнула Яра, — я запишу на їхні посудини руни, які щоразу змушуватимуть їм попадатися лише мариновані ананаси.

Іван кивнув із таким виглядом, ніби це абсолютно справедливо.

— Яра, ти впевнена, що в рецепті була кава? — запитала мама, тримаючи якусь темну масу на ложці.

— Це... творчий підхід! — гордо відповіла Яра. — Це буде торт-мотиватор!

— У якому "мотиватор" — це "вижити після дегустації"? — сухо перепитав Іван.