До першої тріщини

Яра відчула, як щось гаряче проривається крізь серпанок страху. Це не було магією — це була її воля. Пам’ять. Образи, які не могли бути знищені навіть найглибшими кошмарами.

Корній, що хмикає, коли вона робить помилку в написанні рун. Влад, який мовчки вкриває її плащем під дощем. Іван, що бурчить, але завжди приходить на допомогу.

Вона не була сама.

— Я знаю, чого я боюся, — прошепотіла Яра, а її голос почав посилюватися, мов на нього відгукувалась сама земля під ногами. — Але я також знаю, хто я.

Бабай, що вже встиг розвернутися в її свідомості багатоголосим кошмаром, раптом застиг. Ліс, темрява, голоси — все почало тьмяніти, вицвітати.

— Ні… — прошипів він, але його голос був менш певним. — Ти… не можеш…

— Можу, — різко кинула Яра. Її очі відкрилися, і вона побачила, як світ повертається. Кімната знову була там, де й має бути. Влад стояв поруч, його посох світився — він теж вирвався з полону власного страху.

— Він слабшає, — сказав Влад, його голос звучав упевнено. — Яра, давай разом!

Вони підняли посохи, і магія знову засвітилася сріблястими й блакитними нитками, що перепліталися у повітрі. Коло, створене Ярою, знову загорілося, тепер уже яскравіше. Лінії пульсували енергією, яка не лише стримувала бабая, а й почала його витісняти.

— Страх живе в нас, — голос Яри був твердий, як камінь. — Але ми самі вирішуємо, як довго йому тут жити.

— Ми — хранителі, — додав Влад. — А не твої жертви.

Бабай стиснувся в темний клубок, кричачи голосами тисяч страхів, але коло його вже не тримало — воно спалювало. Його фігура почала зменшуватися, вицвітати, поки не лишився лише тонкий тіньовий обрій.

— Це… не кінець… — пролунало останнім зітханням.

— Можливо, — відповіла Яра. — Але зараз — ти не забереш нікого.

Темрява зникла.

Повітря в кімнаті стало чистішим, як після довгої грози. Влад втомлено опустив посох.

— Це було… — він не закінчив, лише зітхнув.

— Так, — кивнула Яра. Її голос тремтів, але очі були ясними. — Але ми ще не закінчили.

Вона підійшла до дзеркала. Його поверхня більше не була чорним отвором. Там, серед відблисків світла, щось рухалося.

— Аліно… — тихо покликала вона.

І з іншого боку — вперше за весь час — їм відповіли.

— Я тут.

Влад підійшов ближче, його серце прискорено калатало.

— Ми витягнемо тебе. Обіцяю.

Відображення в дзеркалі тремтіло. Але тепер у ньому з’явилася не лише Аліна. Ледь помітно, як за серпанком, стояли інші постаті. Дитячі. Жіночі. Старі. Всі — ті, кого бабай ув’язнив у власних кошмарах.

Яра вдихнула.

— Час повертати всіх.

З глибини дзеркала почувся шепіт. Але цього разу — не загрозливий. Він був… вдячний.

І в цю мить вони зрозуміли: темрява ще не переможена, але з неї можна вибратися. І кожен, кого вони повернуть, — це ще одна перемога над страхом.

Темрява відступила, але не щезла повністю. Вона, як слід, що лишається після бурі, продовжувала триматися за кутки кімнати, осідала в щілинах, проникала між рядами меблів. Повітря стало важким, просоченим залишками страху, однак тепер у ньому відчувалася іскра надії — тонка, але вперта.

Яра стояла нерухомо, вдивляючись у дзеркало. У його глибині ще жевріло відлуння спотвореної реальності. Постать Аліни була нечіткою, розмитою, ніби її світ пульсував іншим ритмом. Навколо неї блукали інші фігури, безмовні, загублені, але живі. Кожен із них був уламком чийогось страху, чужої історії, чиєїсь недомовленої правди.

Яра торкнулася дзеркальної поверхні кінчиками пальців. Вона була холодною, але більше не здавалася ворожою. В її очах світилася рішучість. Тепер, коли справжня причина зникнення Аліни стала відомою, вже не було місця ваганням.

Позаду Влад мовчки стояв із посохом, світло якого тьмяно мерехтіло, відлунюючи енергію кола. На підлозі ще тліли сліди їхньої магії — сріблясті лінії, схожі на мереживо, яке стримувало жах. Вони ще зберігали форму, ще не розсіялися, і це давало їм трохи часу.

Іван тим часом знову перевіряв рунічну сітку, малюнки яких оповивали стіни приміщення. Його рухи були виваженими, точними, ніби він уже не просто чаклун, а майстер, який повернув собі впевненість. Посох у його руках світився м’яким зеленим світлом — знаком того, що зв’язок з артефактом остаточно сформувався.

Часу залишалося обмаль. Дзеркало дихало — повільно, глибоко, мов жива істота, що втомилася від очікування. Але воно ще трималося. І поки воно не закрилося остаточно, у них був шанс.

Яра зробила крок уперед.

Вона знала, що наступна спроба вимагатиме більше, ніж просто магії. Тут не було місця техніці чи формулі. Тут діяли старі правила — ті, що вплетені в саму тканину страхів і віри. Ті, що шепочуть у дитячих кошмарах. Ті, що живуть у темряві, але завжди чекають світла.

Коли вона знову торкнулася дзеркала, щось у його глибині зрушилось. Постать Аліни стала ближчою. Інші почали відходити вбік, звільняючи простір. Усе довкола завмерло, ніби весь світ зробив глибокий вдих перед стрибком.

Яра заплющила очі, зосереджуючись на ритмі власного серця. Вона знала, що має зробити. Витягнути не лише Аліну — а й інших, усіх, кого затягнула тінь.

За її спиною світло посохів Влада та Івана об’єдналося з її власним. Три лінії сили злилися, прорізаючи темряву, що ще жевріла навколо дзеркала.

Магія наповнила простір, лунала з кожної тріщини, з кожної лінії, з кожного вдиху.

І коли дзеркальна поверхня почала тремтіти, коли контури Аліни змінилися — перший рух стався.

Рука простяглася з того боку. Тремтлива. Справжня.

Її зустріли.І в ту мить темрява вперше за довгий час відступила з власної волі.

Відчутно справжнім. Холод її шкіри різко контрастував із теплом кімнати, наче вона щойно вирвалася з іншого світу. Вона не ворушилася, повіки були заплющені, дихання ледь вловимим, але ритмічним.