Бабай

— А ви йдіть, не гайте часу, — промовив Корній, не відводячи погляду від Івана та заготовки для його майбутнього посоха.

Яра і Влад обмінялися поглядами, потім одночасно кивнули.

— Будемо у квартирі Івана, якщо що, — коротко відповів Влад.

Яра стиснула браслет на зап’ясті, ніби перевіряючи його магію перед тим, як вирушити.

— Якщо щось піде не так, зв’яжіться з нами, — додала вона, дивлячись спершу на Корнія, а потім на Івана.

Іван відмахнувся.

— Та йдіть уже. Якби не ви, мені взагалі не довелося б зараз майструвати новий посох.

Яра лише хмикнула.

— Вчись берегти речі, — кинула вона перед тим, як вийти за двері.

Влад усміхнувся куточком губ і пішов за нею.

Коли вони залишили дім Корнія, на вулиці вже починало сутеніти. Повітря було пронизане осінньою прохолодою, а місто навколо здавалося надто спокійним, ніби приховуючи щось під своїм звичним ритмом.

— Ти теж це відчуваєш? — запитала Яра, коли вони йшли вулицею.

Влад лише кивнув, озираючись навколо.

— Щось змінюється. І я не впевнений, що це щось хороше.

Вони пришвидшили крок, попереду була квартира Івана, і там на них чекали відповіді. Або нові проблеми.

Іван тяжко зітхнув і, нарешті, прийнявся за роботу. Він узяв вибрану заготовку – темне, гладке дерево, яке відчувалося в руках напрочуд природно – і почав подумки уявляти, яким саме має бути його посох.

— Треба подати ідею в Раду — відкрити магазин посохів, — пробурмотів він, більше для себе, ніж для Корнія. — Знаєте, як у Гаррі Поттері, тільки замість паличок — посохи.

Корній хмикнув, переглядаючи аркуші зі старовинними рунами.

— Ага, а ще школу для хранителів відкрий, — злегка насмішкувато додав він.

Іван скосив на нього очі.

— А що? Непогана ідея.

Корній похитав головою.

— Роби вже посох, мрійнику.

Іван закотив очі, але замовк і зосередився. Він поклав руки на деревину, відчуваючи її текстуру, тепло, що виходило від неї.

Корній спостерігав за ним, не втручаючись.

— Посох — це не просто зброя чи інструмент, — сказав він після хвилини мовчання. — Це продовження тебе. Він має відчувати тебе, як частину власного тіла.

Іван вдихнув глибше. Закрив очі. Він намагався відчути зв’язок між собою та майбутнім артефактом. Спершу – нічого. Просто дерево в руках. Але потім щось змінилося. Ледь відчутний поштовх, мовби дотик чогось живого.

— Добре, — тихо сказав Корній. — Тепер – створи зв’язок.

Іван зосередився, повільно спрямовуючи магію в деревину. Світло пробігло тонкими лініями по його пальцях, вбираючись у посох. Дерево почало змінюватися, набираючи легкого блиску, рунічні символи поступово проявлялися, ніби друкуючись на поверхні.

Корній стежив уважно.

— Непогано. Але тепер найголовніше — змусити його відгукуватися лише на тебе.

Іван відчув, як посох стає все теплішим у його руках, ніби приймаючи його енергію.

— Це складніше, ніж я думав, — пробурмотів він.

— Ну, ти ж не думав, що все буде просто, — посміхнувся Корній.

Іван стиснув пальці на дереві, заглиблюючись у процес. Він не збирався знову щось ламати. Цього разу все має бути правильно.

Іван важко дихав, спираючись на посох після виснажливого тренування. Його руки тремтіли від напруги, і він майже забув, наскільки фізично вимогливими можуть бути вправи з посохом.

Він випростався, обтираючи лоба рукавом, і пробурмотів:

— Здається, я все-таки подумаю про те, щоб відкрити школу для хранителів. І ви, Корнію, станете першим учителем.

Корній, який стояв трохи осторонь, спостерігаючи за його стараннями, лише хмикнув, схрестивши руки.

— А ти, значить, директор?

Іван втомлено посміхнувся.

— Ні, ну а що? Хранителі ж десь мусять навчатися. Чому б не створити офіційне місце, де всі ці знання можна було б передавати правильно?

Корній уважно поглянув на нього, але в його очах з'явилася тінь зацікавленості.

— Амбіційно, — визнав він. — Але поки що ти навіть не можеш провести повний бій без перерви.

Іван роздратовано махнув рукою, але відчував, як м’язи протестують проти будь-якого різкого руху.

— Це просто я втратив навички! Дай мені час, і я згадаю, як усе працює.

Корній кивнув, але його обличчя залишалося серйозним.

— Час — це розкіш, якої у нас може не бути. Поки ти відновлюєш форму, темрява вже шукає собі новий вихід.

Іван тяжко зітхнув і сперся на посох.

— Ну, гаразд… Значить, будемо тренуватися швидше.

Корній коротко усміхнувся.

— Ось це вже правильне мислення.

Іван видихнув і знову підняв посох.

— Гаразд, учителю. Що далі?

Корній ледь помітно примружив очі, і його постава змінилася.

— Далі? — він повільно розвернувся, ставши у стійку. — Далі ти маєш довести, що справді заслуговуєш на цей посох.

Іван глянув на нього й зрозумів: тренування ще далеко не закінчилося.

Тим часом у Квартирі Івана

— Бідний Іван знаючи мого наставника він з нього всі соки вижме .Промовила Яра проводячи маятником в руках, але той стояв як в копаний я не ворушився

Яра, сидячи на підлозі, проводила маятником над столом. В її очах читалася зосередженість, а пальці міцно стискали тонкий ланцюжок. Але щось було не так.

Маятник стояв нерухомо.

Він мав би крутитися, тремтіти, реагувати на присутність енергетичних спотворень, але він… не рухався.

Яра нахмурилася, провела рукою в повітрі, ніби намагаючись знову зосередити енергію, але ефект залишався тим самим.

— Нічого не розумію… — пробурмотіла вона, покусуючи губу. — Він повинен крутитися, як навіжений.

Влад, який стояв трохи осторонь, схрестивши руки, лише скептично підняв брову.

— Може, ти просто втомилася?

Яра заперечно похитала головою.

— Ні, справа не в цьому. Я відчуваю щось, але… воно ніби приховане. Як тінь, яка є, але не відкидає світло.