"Пухнастий урок

Іван нахилився вперед, сперся ліктями на коліна й зітхнув, втомлено потираючи чоло. Він не виглядав розгніваним, але щось у його погляді говорило про внутрішню боротьбу. Влад стояв біля столу, його руки схрещені на грудях, а погляд спрямований на браслет, що ще недавно був посохом Яри.

— Але все-таки… відьмі посох. Це якось… — Іван зробив паузу, шукаючи правильні слова. — Це ж не просто порушення правил. Це змінює саму суть того, ким вона є.

Влад повільно перевів погляд на нього. В його очах не було ані осуду, ані згоди — лише спокійне спостереження.

— А ти впевнений, що це щось погане? — запитав він.

Іван насупився.

— Я просто кажу, що правила не виникають на порожньому місці. Посохи завжди належали чоловікам-хранителям. І не просто так.

— Можливо. — Влад знизав плечима. — Але ми живемо вже не в ті часи. Жінки йдуть поруч із нами. Якщо не нарівні, то дуже близько.

Іван скривився, але не заперечував.

— Це все одно… — він провів пальцями по столу, ніби намацуючи думки. — Це зміна, Влад. А зміни рідко бувають без наслідків.

Влад кивнув.

— Я не сперечаюся. Але скажи чесно — що тебе турбує більше? Те, що вона тепер має посох, чи те, що вона може бути сильнішою, ніж деякі з нас?

Іван подивився на нього, і в його очах промайнуло щось схоже на роздратування.

— Справа не в цьому.

— А в чому? — Влад схрестив руки. — В тому, що система, яку ми знаємо, починає змінюватися?

Іван відкинувся на спинку стільця, зітхнувши.

— Я просто… не хочу, щоб вона стала кимось, ким не має бути. Посохи впливають на своїх власників, змінюють їх. Це велика відповідальність.

Влад похитав головою.

— Вона вже змінилася, Іване. Не через посох, а тому, що життя змушує нас змінюватися. Вона навчиться керувати цим. Як і всі ми.

Іван потер скроню, неначе його голова була заповнена суперечливими думками.

— Якщо ти помиляєшся… наслідки будуть серйозними.

Влад не відводив від нього погляду.

— Я знаю. Але якщо ми не довіримо їй, хто тоді довірить?

Іван замовк. Він не хотів визнавати цього, але всередині себе розумів — Влад мав рацію.

Влад перехрестив руки на грудях, спостерігаючи за Іваном, який не відривав погляду від браслета. В кімнаті знову запанувала тиша, але цього разу вона була важчою — ніби висіла між ними невидимою стіною.

— Здається, ти застряг у минулому, — нарешті сказав Влад спокійно, не намагаючись нікого образити.

Іван підняв голову, його обличчя було напруженим.

— Це не про минуле, Влад. Це про стабільність. Я виріс із цими правилами. Вони працювали. Ми тримали баланс століттями, тому що дотримувалися їх. А зараз… все змінюється надто швидко.

Влад підійшов ближче, сперся на стіл, дивлячись Іванові прямо в очі.

— Але ж світ не стоїть на місці, — відповів він м’яко. — Іноді ми настільки чіпляємося за старі принципи, що навіть не помічаємо, як самі починаємо заважати розвитку. Ти завжди був хорошим хранителем, Іване, але це не означає, що все має залишатися, як раніше.

Іван стискав пальці в кулаки.

— Я просто боюся, що ми втратимо те, що тримає наш світ разом.

— А я думаю, що ми просто знаходимо новий спосіб тримати його в рівновазі, — відповів Влад. — Не все старе — добре, так само як не все нове — погане.

Він замовк, даючи Іванові час обдумати сказане. Іван важко зітхнув, провівши рукою по обличчю.

— Може, ти й маєш рацію, — нарешті сказав він. — Просто важко це прийняти. Стільки часу ми жили за одними правилами… а тепер вони ламаються на очах.

Влад поклав руку Іванові на плече.

— Інколи зміни — це не катастрофа. Це шанс. І Яра — приклад цього. Вона сильна. І як би важко нам не було це прийняти, вона зможе витримати навіть більше, ніж ми очікуємо.

Іван нарешті посміхнувся — хоч і ледь помітно.

— Сподіваюся, ти маєш рацію. Бо якщо ні — нас чекають серйозні проблеми.

Влад кивнув.

— Ми завжди ризикуємо. Але хіба не для цього ми стали хранителями?

Яра стояла перед Іваном, схрестивши руки на грудях, її погляд був твердим і непохитним. У напівтемряві кімнати від її браслета ще ледь вібрувала магія, але вона не звертала на це уваги. Вона чекала відповіді.

— Наступного разу, Іване, якщо тебе щось не влаштовує, кажи це мені в очі, а не за спиною, — її голос звучав рівно, без злості, але з чіткою метою терпіння.

Іван підняв голову, в його погляді промайнуло щось схоже на здивування, а потім він швидко відвів очі, ніби не хотів зустрітися з її рішучим поглядом.

— Я не… — почав він, але потім замовк. Очевидно, він розумів, що Яра права, і сперечатися тут було безглуздо.

Влад, який спостерігав за всім, ледь усміхнувся, але промовчав. Він знав, що Яра може постояти за себе, і не збирався втручатися.

Яра ж не стала чекати довше. Вона зітхнула, розвернулася і попрямувала до дверей.

— А зараз я піду погуляю з Чарлі, — кинула вона, ніби між іншим.

Біля її ніг коргі радісно підскочив, ніби вже зрозумів, що його чекає прогулянка. Він хвостиком зачепив її ногу, дивлячись вгору своїми великими, сповненими очікування очима.

Яра нахилилася, легенько почухала його за вухом і відчинила двері.

— Подумай над тим, що я сказала, Іване, — додала вона, не озираючись,  

Іван різко підвівся, його голос пролунав трохи невпевнено, але щиро:

— Яра, почекай… Я… Не хотів…

Вона зупинилася у дверях, не обертаючись. Коргі Чарлі нетерпляче заскиглив біля її ніг, його короткі лапки вже готові були бігти вперед, але Яра залишалася на місці.

Влад перехрестив руки на грудях, спостерігаючи за сценою, не втручаючись.

— Не хотів що? — її голос був рівним, без роздратування, але з ноткою втоми.

Іван розгублено зітхнув, провівши рукою по волоссю.

— Не хотів обговорювати це за твоєю спиною, — нарешті відповів він. — Просто… Це складно. Я не звик до таких змін.