Обов’язок хранителів

Темрява обіймала нічне місто, ніби намагаючись приховати всі свої таємниці. Іван стояв біля входу до поліцейської дільниці, знервовано стискаючи в руках телефон. Він ще не знав, як переконає когось дозволити йому переглянути старі справи, але був готовий ризикнути.

Відчинивши двері, він одразу відчув характерний запах кави, паперу і чогось невиразно старого, що завжди було в архівах подібних місць. У приймальні сидів черговий офіцер, втомлено дивлячись на монітор. Іван зробив глибокий вдих і підійшов до стійки.

— Вибачте, чи можу я поговорити з кимось, хто працював над справою Аліни Мороз? Вона зникла п’ять років тому.

Офіцер ліниво підняв очі.

— Ви родич?

— Ні, — Іван зітхнув. — Але я орендую її колишню квартиру і… там відбуваються дивні речі.

Офіцер скептично підняв брову, явно готовий відмахнутися від нього, коли з коридору вийшла жінка у формі. Середнього віку, з коротким волоссям і гострим поглядом.

— Аліна Мороз? — перепитала вона, зупинившись.

— Так, — Іван повернувся до неї. — Ви знаєте щось про цю справу?

— Я працювала над нею, — відповіла вона, схрестивши руки. — Але нічого нового там не з’явилося. Дівчина просто зникла без сліду.

Іван вагаючись ковтнув, але вирішив ризикнути.

— Ви знайшли хоч якісь зачіпки? Щось, що могло пояснити її зникнення?

Жінка подивилася на нього з підозрою.

— Чому вас це так цікавить?

— Бо вона досі там. — Іван зробив паузу, потім додав тихіше: — У дзеркалі.

Її обличчя ледь змінилося, але в очах з’явилася іскра зацікавленості.

— Ходімо, поговоримо в кабінеті.

Вони пройшли вузьким коридором у невеликий кабінет зі столом, заваленим паперами. Жінка сіла і жестом запросила Івана теж сісти.

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона.

— У дзеркалі моєї квартири… її відображення. Вона не зникла, вона… застрягла. І хоче, щоб їй допомогли.

Жінка мовчки дивилася на нього кілька секунд, а потім видихнула.

— Якщо ви не жартуєте… то це пояснює одну деталь, яку я не могла зрозуміти.

— Яку? — Іван напружився.

— На стіні її квартири, прямо навпроти дзеркала, залишився напис. Його було майже неможливо помітити, бо хтось намагався його стерти. Але під ультрафіолетовим світлом ми розгледіли слова: «Воно дивиться».

Іван відчув, як у нього по спині пробігли мурашки.

— Вона боялася дзеркала…

Жінка кивнула.

— І якщо ви маєте рацію, то можливо, не без причини.

Тим часом Яра та Влад уже обійшли половину будинку, розпитуючи сусідів. Більшість нічого не знали, а дехто взагалі не хотів говорити. Але одна бабуся, яка жила поверхом нижче, нарешті дала їм цінну інформацію.

— Вона мала брата, — сказала вона, коли Яра поставила запитання про родичів Аліни. — Він рік шукав її, але потім просто зник з міста. Говорили, що не витримав і переїхав.

— Ви пам’ятаєте його ім’я? — швидко запитала Яра.

— Максим, — кивнула бабуся. — Але де він зараз, не знаю.

Влад занотував ім’я в телефон.

— Ну що ж, тепер нам треба знайти цього Максима. Бо якщо хтось і може знати більше — то це він.

Яра кивнула.

— Тоді пошукаємо його. І спробуємо зрозуміти, що ж насправді сталося тієї ночі.

Темрява продовжувала ховати свої таємниці, але тепер вони хоча б мали ниточку, за яку можна було потягнути.

Іван вийшов із поліцейської дільниці, відчуваючи, як важкість нових знань осідає в нього на плечах. Напис «Воно дивиться» змушував його відчувати холод у животі. А якщо це не просто страх Аліни? А якщо щось у дзеркалі насправді спостерігає за всіма, хто опиняється поруч?

Він швидко набрав Яру.

— Є новини, — сказав він, коли вона відповіла.

— У нас теж. Аліна мала брата. Його звали Максим, і він зник після її зникнення.

— Значить, він міг знати більше. — Іван замислився. — У мене теж є важлива деталь. На стіні її кімнати був напис: «Воно дивиться».

— Воно? — голос Влада став серйознішим. — Тобто не вона?

— Саме так. Аліна боялася не себе в дзеркалі, а чогось іншого.На тому кінці лінії запала мовчанка.

— Треба повертатися до квартири, — нарешті сказала Яра. — Ми щось пропустили.

Влад, Яра та Іван знову зібралися у квартирі. Повітря всередині здавалося важчим, ніж зазвичай. Немов сама кімната знала, що її таємницю майже розкрито.

— Добре, давайте ще раз згадаємо все, що знаємо, — Яра дістала блокнот і розкреслила сторінку.

— Аліна купила дзеркало в антикварній крамниці, — почав Іван. — Вона стала одержима ним, а потім зникла.

— Її хлопець Сергій сказав, що чув, як вона кричала «Не в дзеркало!» перед тим, як зникла, — додав Влад.

— На стіні залишився напис «Воно дивиться», — сказала Яра. — А її брат зник після року пошуків.

Іван провів рукою по обличчю.

— Що, якщо Аліна не просто «потрапила» в дзеркало? А що, якщо щось її забрало?

— І тепер те ж саме щось хоче нас налякати, — пробурмотів Влад, поглянувши на уламок дзеркала, який вони забрали від Сергія.

Яра стиснула губи.

— А що, якщо воно не просто дивиться?Всі замовкли.

— Що, якщо воно чекає?

Іванові стало ніяково

.— Нам треба знайти брата Аліни.

Яра пробила його ім’я через соцмережі та архіви. Виявилося, що після зникнення сестри Максим справді шукав її, навіть подавав запити в поліцію. Але потім він зник із міста.

— Немає жодних даних про нього за останні три роки, — сказала вона, глянувши на екран. — Але перед зникненням він відвідував одну психіатричну клініку.

— Тобто він збожеволів? — запитав Влад.

— Або бачив щось, що змусило його зникнути.

Іван вже вбирав куртку.

— Їдемо.

Клініка була за містом, прихована за високими деревами. Вона виглядала старою, але доглянутою.

Після кількох хвилин очікування їх провели до кабінету, де сидів чоловік.