. Відображення, що не належить тобі

Іван стояв, утримуючи погляд на дзеркалі, не кліпаючи, не рухаючись. Його серце відбивало глухий ритм у грудях. Відображення у дзеркалі не повторювало його рухів, не було відлуння його міміки. Це було чуже обличчя.

Очі глибокі, темні, надто виразні. Вони вдивлялися в нього, ніби намагалися щось сказати без слів. Іван ледь розтулив губи, відчуваючи, як холодні мурашки пробігають по спині.

— Хто ти? — його голос був тихим, але твердим.

Відображення повільно посміхнулося. Не дружньо. Не зловісно. Просто… чужо. Наче воно ще не вирішило, ким хоче бути для нього — союзником чи ворогом.

— Ти покликав, і я почув, — відповів голос, який не мав звуку, але звучав прямо в його голові.

Іван відступив на крок, намагаючись не показати страху. Він не був новачком у магії, але ця ситуація змушувала його почуватися незатишно. Це не було простою грою світла чи простим відлунням темних сил. Це було щось більше. Живе.

— Я не кликав нікого, — різко відповів він.

Посмішка в дзеркалі стала ширшою.

— Хіба? — спитало воно. — Ти тут. Ти шукаєш відповіді. Ти дивишся у дзеркало. І хто ж тоді бреше — ти чи твої думки?

Іван стиснув кулаки. Він збирався вимовити захисне заклинання, але в цю мить дзеркало здригнулося знову, і образ у ньому став нечітким, розмитим. Темрява в його глибині затанцювала, мов чорне полум’я.

Задзвонив телефон. Іван різко озирнувся. Дзеркало знову відображало його самого. Лише його.

Він на мить затримав погляд, перш ніж відповісти.

— Я вже біля під’їзду, — голос Влада був короткий, стриманий. — Відчиняй.

Іван кивнув, ніби Влад міг його бачити, і повільно повернувся до дверей. Коли він відходив, йому здалося, що в дзеркалі щось ще раз майнуло. Але він не став перевіряти.

Влад, щойно увійшовши, вже відчув зміну енергії в просторі – і йому це не сподобалося. Повітря було застояне, ніби в приміщенні довгий час не провітрювали, хоча Іван відкривав вікна ще вдень. Запах деревини, що здався йому приємним під час першого огляду квартири, тепер здався надто різким, з домішками чогось вологого, старого, майже гнилого.

— "Ти серйозно?" — Влад подивився на Івана, складаючи руки на грудях.

— "А що я мав робити? Чекати, поки ця штука заповзе в моє ліжко?"

--Ну тих хотів знайти собі дівчину вдруг це привид. вродливої  дівчини

Іван глянув на Влада так, ніби той щойно запропонував йому добровільно запхати голову в пащу дракона.

— Дуже смішно, — пробурчав він. — Якщо це і привид, то явно не той, який буде варити мені ранкову каву та залишати милі записки.

Влад підняв брову, удав, що серйозно замислюється.

— Хто знає? Може, вона просто сором’язлива. Спочатку повільно крадеться з дзеркала, перевіряє, чи ти хороший кандидат, а потім якось тихенько підсуне тобі плед уночі.

Іван скептично зиркнув на нього.

— Ага, а потім я прокинусь із льодяними пальцями на горлі. Чудова перспектива.

Влад знизав плечима, ніби визнаючи, що варіант не найкращий, але все ще тримаючись за жартівливий тон.

— Ну добре, якщо серйозно… — Він пройшовся квартирою, уважно оглядаючи стіни, кутки, навіть торкнувся старих меблів, що дісталися Івану разом із житлом. — Тут явно щось є. Відчуваєш, як простір ніби… не резонує з нами?

Іван мовчки кивнув. Це було те, що він не міг пояснити, але відчував шкірою — наче повітря в кімнаті затримувало рух, як вода, що стала надто густою.

— Дзеркало, — сказав він нарешті. — Це почалося, коли я подивився в нього.

Влад зупинився, його погляд миттєво спрямувався до згаданого предмета. Він підійшов, злегка нахилив голову, вдивляючись у відображення.

— І що ти там побачив? — його голос став серйознішим.

Іван зітхнув, потер перенісся.

— Спочатку — лише своє відображення. Але потім воно не рухалося синхронно зі мною. І там були… чужі очі.

Влад повільно перевів погляд на дзеркало, а потім різко повернувся до Івана.

— Ти щось робив перед цим? Якусь магію, можливо, випадково відкрив портал, чи… не знаю, читав закляття невідомою мовою?

Іван скривився.

— Звичайно ж ні. Думаєш, я настільки необережний?

Влад хмикнув.

— Ти живеш у квартирі з привидом, Іване. Дозволь мені сумніватися у твоїй передбачливості.

Іван лише зітхнув, але не став заперечувати.

Влад ще раз оглянув кімнату, потім раптом нахилився й доторкнувся до підлоги кінчиками пальців.

— Тут є щось ще… — пробурмотів він, звузивши очі. — Немовби слід. Якби я не знав краще, то сказав би, що тут або колись проводили ритуал, або хтось залишив відбиток своєї енергії.

Іван знервовано потер потилицю.

— І що ти пропонуєш?

Влад повільно підвівся й глянув на нього з легким ухилом.

— Спочатку — перевіримо, чи це справді привид. А якщо так… тоді доведеться з’ясовувати, чого він хоче. Бо якщо це вродлива дівчина, а вона вирішила, що ти — її новий «наречений», то в тебе великі проблеми, друже.

Іван застогнав, картинно піднявши очі до стелі.

— Я не просив такого життя…

Влад усміхнувся.

— А хто з нас його просив?

Іван подивився на дзеркало, відчуваючи, як у ньому знову заметелилася напруга. Його шкіра покрилася мурашками.

-- Самі справимось чі покличемо Яру

 -- Справимось без відьми

через годину  вони уклонялись від дивана який летів в них

Диван пролетів усього за кілька сантиметрів від Влада, врізавшись у стіну з гучним гуркотом. Тканина розірвалася, дерев'яний каркас затріщав, залишаючи на стіні довгу подряпину.

— Справимось без відьми, кажеш? — процідив Іван, швидко відскакуючи вбік, коли ще один предмет – цього разу стілець – зірвався з місця й полетів у них.

— Гей, я ж не знав, що цей привид настільки агресивний! — виправдовувався Влад, ухиляючись від книги, яка несподівано вилетіла з полиці й мало не вцілила йому в голову. — Може, він просто хоче уваги?