Коли місто спить

Тиша в кімнаті змінювалася лише звуками фільму, але в голові у мене вже вирували думки. Наталя не здасться — це було ясно. І хоч ми сміялися, жартували й проводили вечір у теплі та затишку, реальність висіла над нами, як тінь. Чарлі, зручно вмостившись на ковдрі, тихенько хропів. Його спокій був таким контрастним до напруги, яка ще залишалася після розмови з Наталею. Іван, обіймаючи миску з попкорном, наче збройним щитом, удав, що цілком захоплений екраном. Але я бачив, як його пальці злегка постукують по мисці — знак того, що його думки теж крутяться навколо останніх подій. Яра тим часом зручно вмостившись на своїй панді, здавалася абсолютно безтурботною. Але я знав, що це лише видимість. Вона завжди була сильною, навіть коли їй було страшно. Її голос, хоч і веселий, був трішки надто гучним, як у когось, хто намагається переконати себе, що все гаразд. Коли фільм закінчився, і титри почали повільно рухатися екраном, Яра зітхнула й простягнулася на своїй подушці.

— Ну що ж, тріо, це був гарний вечір, — сказала вона, лукаво посміхаючись.

— Але час спати. — Спати? — перепитав Іван, піднімаючи одну брову.

— Ти ж Герміона. А Герміона не спить, поки не прочитає ще кілька розділів.

— Це якщо я в "Гоґвортсі", — відповіла вона, підводячись.

— А тут я Яра, яка хоче трохи відпочити. Я підвівся, розтягуючи плечі. Хоч це і був вечір кіно, я відчував, як напруга поволі полишає моє тіло. Але завтра все почнеться знову — нові рішення, нові плани. — Спи спокійно, Герміоно, — сказав я, коли Яра пройшла повз мене. — Завтра — новий день. — І нові пригоди, — додала вона, підморгуючи. Її кроки зникли десь у коридорі, залишивши мене й Івана наодинці.

— Влад, — тихо почав він, коли ми почали прибирати ковдри й подушки. — Як думаєш, чи не час залучити когось ще? Якщо Наталя серйозно замислила те, про що ми думаємо... Я зупинився на мить, вдивляючись у темряву за вікном.

— Поки що ні, — відповів я, твердо й рішуче. — Ми повинні розібратися самі. Але якщо Наталя зробить свій хід, нам доведеться діяти швидко. Дуже швидко. Іван кивнув, його обличчя було зосередженим.

— Ну що ж, тоді сподіваємося, що ця ніч буде тихою. Я лише кивнув, але в душі відчував, що спокій довго не триватиме. Яра я прокинулась від того що хтось кинув камінчик вікно підійшовши до вікна я побачила Єгора .  Я прокинулася від легкого стуку у вікно. Спершу здалося, що це просто вітер, але коли звук повторився, я скинула ковдру й встала. Підійшовши до вікна, я відсунула фіранку й побачила знайоме обличчя.

— Єгор? — пробурмотіла я, відкриваючи вікно. — Ти знущаєшся? Уже майже 23 година! Він стояв унизу, засунувши руки в кишені, й виглядав абсолютно невимушено, наче нічого дивного в цьому не було.

— Яра, виходь гуляти, — сказав він, наче це було найочевидніше рішення у світі. Я скептично примружила очі й глянула на нього зверху вниз.

— Гуляти? — повторила я, показуючи на свою піжаму з котиками-рокерами. — Я виглядаю як людина, яка готова гуляти? Єгор усміхнувся, а його погляд ковзнув до моєї піжами.

— Чудовий вибір одягу, до речі. Але це не причина відмовлятися. Тобі потрібне свіже повітря.

— О третій годині ночі? — з сарказмом запитала я. — Геніально.

— Ще не третя, а лише одинадцята, — уточнив він, піднявши вказівний палець, як учитель.

— І ти ж сама казала, що любиш пригоди. Ну? Ти зі мною чи як? Я зітхнула й сперлася ліктем на підвіконня.

— Єгор, я люблю пригоди, але в цьому домі живуть люди, які люблять спати. Ти серйозно хочеш, щоб Влад вибіг із криками й почав тебе виховувати?

— Він спить, — відмахнувся Єгор.

— Не хвилюйся. Обіцяю: ти повернешся додому, перш ніж він навіть щось запідозрить. Його усмішка була настільки зухвалою, що я вже почала сумніватися у своїй рішучості відмовитися.

— Гаразд, — здалася я, піднявши вгору руки.

— Дай мені п'ять хвилин. Але якщо мене за це покарають, то я перекладу всю провину на тебе. Єгор задоволено кивнув.

— Згода. Чекаю внизу. Я зачинила вікно й швидко переодяглася у джинси й толстовку. Чарлі, почувши шарудіння, підняв голову й дивився на мене, ніби запитуючи: "Куди це ти зібралася?"

— Не дивись на мене так, — пробурмотіла я. — Це всього лиш невелика прогулянка. Нічого страшного. Я обережно прокралася до дверей, намагаючись не видавати жодного звуку, й вислизнула з дому. Єгор стояв, притулившись до ліхтаря, й злегка усміхнувся, побачивши мене. — Ну що, готова до пригод? — запитав він, коли я наблизилася.

— Єгор, якщо ця "пригода" закінчиться неприємностями, то ти матимеш справу не лише зі мною, але й з Владом, — попередила я.

— Ризик виправданий, — відповів він, злегка нахиливши голову й розсміявшись.

— Обіцяю, нічого такого, що могло б розлютити твого брата. — А тепер я ще більше нервую, — буркнула я, запихаючи руки в кишені. — Ну, веди, пригодницький генію.

Єгор хитро усміхнувся й махнув рукою, запрошуючи мене йти слідом.

— Обіцяю, це буде цікаво. І ніякого лиха, — сказав він, але його погляд був надто лукавим, щоб я могла йому повністю повірити.

Ми рушили тихими вулицями міста. Було прохолодно, і я щільніше закуталася у свою толстовку. Єгор ішов поруч, час від часу озираючись на мене, наче переконуючись, що я не передумала. Його впевненість трохи дратувала, але водночас було щось заспокійливе в його спокійному вигляді.

— То куди ми йдемо? — запитала я після кількох хвилин мовчання.

— Побачиш, — загадково відповів він, навіть не глянувши на мене.

— Єгор, якщо ти думаєш, що я люблю сюрпризи... то ти абсолютно правий, але я все одно хочу знати, що ти задумав.

Він лише засміявся й не сказав нічого. Ми звернули на невеличку стежку, яка вела до старого парку. Туман, що стелився низом, і тиша навколо надавали місцю майже казкового вигляду. Ліхтарі світилися слабким жовтим світлом, створюючи затишну, але трохи загадкову атмосферу.

— Ну що? — спитала я, зупиняючись. — Ми тут просто гуляємо, чи ти маєш якийсь план?