"Новий союзник, старі проблеми

Вечір лише розпочався, а відчуття напруги, яке приніс із собою наш новий "гість", уже заполонило весь простір.

​Рада Старійшин ніколи не залишає такі речі без уваги. Коли до них дійшли чутки, що моя попереднє напарниця загинула, а її місце самовільно зайняла п'ятнадцятирічна дівчинка — нехай і з нашою родинною інтуїцією та шаленим потенціалом, — їхній вердикт був безапеляційним. "Ярослава занадто юна, імпульсивна та недосвідчена, щоб тримати магічний баланс столиці", — так було написано в офіційному листі з восковою печаткою, який я отримав напередодні.

​Рада ухвалила рішення "підсилити" Київ. І ось результат їхньої турботи стояв зараз посеред нашого двору з таким виглядом, ніби вже виграв усі битви, ще навіть не розпочавши їх. Іван. Офіційний помічник, наглядач і мій новий головний біль.

​— Ну що ж, Іване, раз ти тут, перевірмо, на що ти здатен, — сказав я, схрестивши руки на грудях.

— У нас тут свій порядок речей. Якщо хочеш бути частиною команди, маєш довести, чому тебе призначили саме сюди.

— Без проблем, — кивнув Іван, знімаючи куртку й кидаючи її на лавку. — Що потрібно зробити?

Я глянув на Яру, яка з цікавістю спостерігала за сценою, крутячи свій ніж між пальцями.

— Для початку подивимося, чи вмієш ти працювати з магією. Наприклад, постав захисний бар’єр, — я кивнув у бік відкритої ділянки двору.

Іван глянув на мене так, ніби я попросив його вирішити завдання для початківців. Він спокійно витягнув із кишені невеликий кристал, зосередився й підняв руку. Через кілька секунд навколо нього засвітився тонкий прозорий бар’єр, світло якого пульсувало, нагадуючи дихання.

— Задоволений? — запитав він, не зводячи з мене погляду.

— Непогано, — відповів я, злегка кивнувши. — Але це лише базові речі. Як ти поводишся в бою?

Іван лише усміхнувся.

— Хочеш перевірити? — у його голосі пролунав виклик.

Яра схопилася з місця, сповнена ентузіазму.

— Бій? О, це буде цікаво! — вона швидко підійшла до нас, ховаючи ніж у кишеню. — Давайте так: якщо Іван виграє, Влад визнає, що помічник йому потрібен. А якщо Влад переможе... ну, тоді Іван муситиме визнати, що перебільшив свої здібності.

— Ідеально, — погодився Іван, дивлячись на мене. — Згоден?

Я не був у захваті від цієї ідеї, але це була гарна нагода зрозуміти, на що він здатен.

— Гаразд, — зітхнув я, виходячи на середину двору. — Тільки не намагайся мене вбити, добре? У Яри й так досить проблем, щоб ще й ховати моє тіло.

Яра захихотіла, але Іван лише знизав плечима.

— Обіцяю, це буде чесний поєдинок.

Ми зайняли позиції, і Яра відступила на безпечну відстань.

— Починайте! — вигукнула вона.

Іван миттєво кинув у мене потік енергії, який я ледве встиг відбити бар’єром. Вибух прогримів так, що листя з дерев здійнялося у повітря. Його рухи були швидкими, але не хаотичними — одразу було видно, що він добре знає, що робить.

Я зібрав свої сили й відповів контратакою, посилаючи в його бік хвилю світла. Він ухилився, і в цю мить я помітив, як його очі на мить спалахнули зеленим. Це було щось нове.

— Ти не схожий на звичайного мага, — кинув я, ухиляючись від чергового удару.

— А ти думаєш, чому мене сюди відправили? — відповів Іван, роблячи випад вперед.

Ми обмінялися ще кількома ударами, і я почав розуміти, що він не просто самовпевнений — у нього були всі підстави для цього. Його техніка була відточеною, а сила — добре контрольованою.

Через кілька хвилин Яра зупинила нас.

— Гаразд, хлопці, вистачить! Ви вже тут майже весь двір розвалили! — вона підняла руки, стаючи між нами. — Влад, ну що скажеш?

Я втомлено витер піт із чола й кивнув.

— Гаразд, Іване, ти мене вразив. Може, ти й справді тут не зайвий.

Іван усміхнувся, ніби це й був його план із самого початку.

— Тобі ще сподобається працювати зі мною, — сказав він, підіймаючи куртку.

Яра розсміялася й підморгнула мені.

— Ну що, брате, схоже, у нас тепер не просто "команда мрії", а справжня команда.

Я лише зітхнув.

"Що ж, можливо, це і справді буде цікаво".

Іван перекинув куртку через плече й направився до будинку, кидаючи фразу на ходу:

— Ну що, де тут моя кімната? Думаю, ми будемо чудово уживатися.

Яра не втрималася й засміялася:

— Влад, якщо він такий спритний, як у бою, тобі точно доведеться поступитися йому своєю кімнатою.

— Ще чого, — пробурчав я, струшуючи пил з одягу після нашого "поєдинку". — У мене й так мало простору в житті. Йому вистачить гостьової кімнати.

Іван обернувся, його посмішка стала ще ширшою.

— Не хвилюйся, Влад. Я не заберу твоє ліжко. Хоча, якщо так буде зручніше...

— Не починай, — перебив я, вирушаючи слідом за ним у будинок.

— Ти тут новачок, і хоч би як ти вмів вражати нас своїми трюками, у мене все одно залишається останнє слово.

— О, тоді тобі доведеться сказати це слово багато разів, — відповів він, не припиняючи усміхатися.

За вечерею

Ми сиділи на кухні, а мама, як завжди, створювала атмосферу тепла й затишку. Вона одразу знайшла спільну мову з Іваном, розповідаючи йому про нашу сім’ю. Іван поводився максимально ввічливо, хоча я помічав, як час від часу він кидає хитрі погляди на мене та Яру.

— То, Іване, — запитала мама, ставлячи на стіл чай. — Звідки ти? Чим займався до того, як тебе призначили сюди?

Іван удав, що надовго замислився.

— Я багато подорожував. Спочатку жив у Львові, потім у Харкові. Допомагав із місцевими проблемами. Але Київ — це щось особливе. Радію, що тепер можу бути частиною цього міста.

— Подорожі — це чудово! — мама усміхнулася й глянула на мене. — Може, Владислав тепер теж більше рухатиметься. А то весь час робота, звіти...

Я лише закотив очі.

— Мамо, ми не плануємо екскурсій. Ми працюємо.

Яра, яка до цього мовчала, нарешті втрутилася:

— Влад, ти завжди такий серйозний. Може, Іван привнесе трохи гумору у твоє життя?