Магія, школа і код кохання

Тиша, що запала після зникнення демона, дзвеніла у вухах гучніше за будь-який крик. Запах озону і паленого асфальту все ще висів у повітрі, але мене хвилювало не це.

Я повільно опустив посох, відчуваючи, як адреналін у крові поступається місцем холодному, липкому усвідомленню того, що щойно сталося. Моя сестра. Тут. Використовує магію.

Яра переступила через залишки соляного кола, обтрушуючи джинси, ніби щойно перестрибнула через калюжу, а не через магічний бар'єр. Вона підвела погляд і миттєво замерла, наштовхнувшись на мої незадоволені, важкі очі. Я знав, як я зараз виглядаю — не як старший брат, що готовий пробачити розбиту чашку, а як Хранитель, який щойно побачив порушення всіх можливих законів безпеки.

Вона трохи зіщулилася під моїм поглядом, але спробувала зберегти обличчя. — Що? — невинно почала вона, кліпаючи своїми великими очима і намагаючись здаватися справжнім янголятком. У її голосі зазвучали ті самі нотки, які вона вмикала, коли приходила додому пізніше дозволеного.

— "Що"? — перепитав я, відчуваючи, як сіпається ліве око. — Ярославо, ти розумієш, що ти...

— Тобі ж потрібна була відьма! — перебила вона, випаливши це швидко, наче боялася, що я не дам їй договорити. Вона схрестила руки на грудях, переходячи в захист. — І ти знаєш, що я володію силою, як і наша мама. Тому я — ідеальна кандидатура.

Ці слова вдарили сильніше за будь-яке закляття. Вона знала. І вона говорила про це так просто.

Дівчина нервово смикнула край свого худі й натягнула каптур глибше на голову, ховаючи очі. Її впевненість на мить похитнулася. — До того ж... — пробурмотіла вона, уникаючи мого погляду. — Мама не знає, що я тут. Вона думає, що я у подруги.

Я закрив очі й глибоко вдихнув нічне повітря Києва. Чудово. Просто чудово. Тепер я не тільки борюся з демонами, а й покриваю втечу неповнолітньої відьми з дому.

Наступного ранку в українській школі панувала звична свобода — ніякої форми, кожен самовиражався як міг, головне, щоб у межах пристойності. Але мене це іноді дратувало. Прийшовши сьогодні раніше, я не бачив, як збиралася сестра, і тепер, спостерігаючи за нею в коридорі, мимоволі зловив себе на думці: «От якби в Україні була форма, було б спокійніше».

Яра ж виглядала як втілення свого улюбленого аніме. На голові вона накрутила два кумедні пучки — «оданго», як у японських героїнь. Величезне худі майже ховало її фігуру, з-під нього виглядала лише смужка спідниці, а образ завершували високі гольфи.

Але мою увагу привернув не лише її одяг. Біля вікна вона стояла не сама. Поруч був Єгор — дев'ятикласник, серйозний хлопець, який весь вільний час проводив у комп'ютерному клубі, займаючись розробкою програм. Зараз він тримав у руках ґаджет і з захопленням показував Ярі свій новий код чи застосунок.

Офіційно Єгор вважався «найкращим другом» Яри. Але я, в якому все частіше прокидалося чуття Хранителя, бачив більше. Те, як вони стояли біля підвіконня — трохи ближче, ніж звичайні однокласники, як схилилися один до одного над екраном... Між ними відчувалася та особлива, невидима іншим хімія, яку старший брат помітив миттєво.

Саме в цей момент я помітив у натовпі школярів знайоме обличчя. Це був Вадім — хлопець, якому зовсім не так пощастило з увагою сестри. Яра його досить однозначно відшила, і, судячи з виразу його обличчя, ця рана на самолюбстві ще не загоїлася.

Вадім стояв віддалік, спершись плечем на стіну, і теж дивився в бік підвіконня. Його погляд був важким і похмурим. Він свердлив очима їх обох: і сяючу в своєму аніме-образі Яру, і захопленого Єгора. У повітрі зависла неприємна напруга. Вадім явно не радів, бачачи, що місце поруч із Ярою, на яке він претендував, так невимушено зайняв її «найкращий друг». Я відразу відчув зміну атмосфери: тепер це була не просто мила сценка біля вікна, а назрівання справжнього конфлікту.

Ситуація миттєво загострилася, коли Єгор зробив простий, але дуже промовистий жест. Він витягнув один навушник і простягнув його Ярі. Вона з усмішкою прийняла його, вставила у вухо і ще більше схилила голову до його плеча, щоб провід не натягувався. Тепер вони були не просто поруч — вони опинилися у своєму власному маленькому світі, відрізані від галасу шкільного коридору однією мелодією на двох.

Для Вадіма це стало останньою краплею. Його погляд з похмурого став відверто злим. Цей жест — поділ музики — виглядав набагато інтимніше за будь-які розмови. Це була та сама межа, яку Вадіму не вдалося перетнути, а Єгор зробив це з такою легкістю і природністю, що хлопець біля стіни мимоволі стиснув кулаки. Я чітко бачив: Вадіма це зачепило за живе, і його ревнощі ось-ось могли вилитися у щось більше, ніж просто споглядання збоку.

Вадім завжди почувався господарем ситуації. Будучи сином вчительки, він звик до певного статусу в школі: десь йому поблажали, десь побоювалися зв’язуватись, і це давало йому оманливе відчуття власної крутості та вседозволеності. Він був переконаний, що варто йому лише клацнути пальцями — і будь-яка дівчина зверне на нього увагу. Тому холодна відмова Яри стала для нього справжнім шоком. Він щиро не міг второпати, що пішло не так. Хіба він не досить гарний? Не досить популярний? У його картині світу Яра мала б бігати за ним, а не ігнорувати.

Дивлячись зараз на цю парочку, Вадім ледве стримував лють. Його — «крутого хлопця» з впливовою мамою — проміняли на Єгора? На цього тихого «ботаніка», який вічно стирчить у своєму комп’ютерному клубі й пише якісь незрозумілі коди? Для Вадіма це виглядало як якась безглузда помилка.

Не витримавши, Вадім різко відштовхнувся від стіни. Його терпіння луснуло. Він попрямував прямо до пари біля вікна, навмисно широко крокуючи, наче коридор належав йому. Я миттєво напружився, відчувши зміну в енергетиці «суперника» — це вже була не просто пасивна образа, а готовність йти на конфлікт.

Вадім підійшов впритул, безцеремонно вторгаючись у їхній особистий простір, і його тінь впала на екран ґаджета, закриваючи розробку.