Проєкт із котиками та дещо більше

Коли я зайшов до батькового кабінету, щоб попрацювати, то застав там Яру і Єгора. Причому моя сестра лежала на підлозі, закинувши ноги на диван, і щось друкувала на планшеті, а Єгор зручно вмостився на тому ж дивані, працюючи за комп’ютером. Його погляд раз у раз ковзав то по ніжках сестри, то по її зосередженому обличчю.

Я зупинився у дверях, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Це що, новий офіс? — запитав я, склавши руки на грудях.

Яра навіть не підняла очей, відповівши своїм звичним тоном:

— А що, у нас є ліміт на користування кабінетом?

Єгор трохи напружився, але швидко виправився, удавши, що повністю зосереджений на екрані.

— Ми тут працюємо над одним проєктом для школи, — поспішив пояснити він.

— Проєктом? — підозріло перепитав я, оглядаючи їхню імпровізовану робочу станцію. — Це той самий проєкт із котиками, чи щось нове?

Яра хмикнула, нарешті відклавши планшет.

— Котики — це минуле. Зараз ми працюємо над серйознішими речами.

— І що ж це за "серйозніші речі"? — поцікавився я, підходячи ближче.

Єгор глянув на Ярославу, ніби шукав у неї підтримки, але вона лише знизала плечима:

— Скажи йому. Він усе одно дізнається.

— Ми створюємо шкільний портал із додатковими навчальними матеріалами, — почав пояснювати Єгор, намагаючись виглядати професійно. — Щось на зразок інтерактивного посібника для учнів.

— І знову котики? — не втримався я, кинувши погляд на екран, де справді миготіло щось схоже на анімовану мордочку.

— Котики — це просто тест, — пояснила Яра, сівши рівніше. — Але взагалі-то це важливий проєкт. Учні зможуть самі створювати матеріали для навчання, додавати свої приклади, працювати разом.

— Ну, звучить непогано, — визнав я, хоча все ще залишався настороженим. — Але чому ви обрали саме батьків кабінет для цього?

— Бо тут найкращий інтернет і зручні меблі, — безтурботно відповіла Яра, повертаючись до планшета. — А ще ти завжди знаходиш нас тут, щоб сказати, що ми "знову щось замислили", — додав Єгор із легким усміхом.

Я тільки зітхнув. Здається, моя молодша сестра вміла знайти спосіб перетворити будь-яку ситуацію на щось зовсім неочікуване.

— Добре, працюйте, тільки без фокусів, — сказав я, відходячи до свого столу. — Але якщо я дізнаюся, що цей "портал" раптом змусив систему оцінок автоматично ставити п’ятірки, то будуть серйозні розмови.

— Обіцяємо, тільки навчання, — серйозно відповіла Яра, але я знав, що це ще не кінець її витівок.

Єгор знову повернувся до свого комп’ютера, і я помітив, як він, хоч і намагався не показувати цього, продовжував кидати швидкі погляди на мою сестру. Що ж, здається, ці двоє ще влаштують мені чимало цікавих моментів у майбутньому.

Єдине, що мені було цікаво: коли вони нарешті переступлять межу між дружбою і коханням? Це питання хвилювало мене не менше, ніж усі їхні проєкти разом узяті.

Відверто кажучи, я давно помічав, що між Ярою і Єгором є щось більше, ніж просто дружба. Ці погляди, випадкові дотики, спільні жарти — усе це було аж надто очевидним.

З одного боку, я розумів: вони ще молоді, у них попереду багато часу. Але з іншого боку, як старший брат і той, хто вже бачив трохи більше в цьому житті, я хвилювався. Чи усвідомлюють вони, наскільки крихким може бути перехід між дружбою і коханням? Чи готові вони до змін, які це принесе?

Але, мабуть, найбільше мене хвилювало те, що ці зміни неминуче вплинуть на нашу нову "команду". Якщо вони справді наважаться переступити цю межу, як це вплине на нашу роботу як хранителів? Чи не стане це джерелом зайвих конфліктів і напруги?

Я дивився, як Єгор щось пояснює Ярі, а вона, примруживши очі, уважно слухає, час від часу запитуючи про щось. Їхні голоси зливалися у спокійний, майже рідний фон, і на мить я навіть забув про свої побоювання.

"Що ж, — подумав я, — можливо, це і є та гармонія, якої нам бракувало. Хай ідуть своїм шляхом. Головне, щоб цей шлях не вів до катастрофи".

Я залишив їх у кабінеті, дозволяючи собі трохи дистанціюватися. Адже, як би я не хвилювався, я розумів, що це їхнє життя. І, як старший брат, я міг лише спостерігати та бути поруч, коли їм буде потрібна моя допомога.

Коли я зайшов до кабінету знову, картина переді мною була такою, що я мало не задихнувся від подиву.

Вони цілувалися.

Причому те, як Єгор впевнено притискав мою сестру до себе, свідчило про те, що це не їхній перший поцілунок.

Я стояв у дверях, дивлячись на них, а вони явно опинилися в незручній ситуації. Їхній поцілунок перетворився на щось на кшталт затримання злочинців на місці злочину.

Яра відскочила від Єгора, ніби він був розпеченою сковорідкою, швидко поправляючи волосся, хоча воно й так було в порядку. Єгор нервово глянув на мене, потім на Яру, а потім знову на мене, намагаючись зберегти хоч якусь гідність.

— Влад, ти що, підкрадаєшся, як примара? — голос Яри був на межі обурення та сорому.

— А ви, здається, забули, що це кабінет нашого батька, а не романтичний куточок, — спокійно відповів я. — Я взагалі-то прийшов попрацювати. Але бачу, тут уже зайнято.

— Ми просто… — почав Єгор, але швидко зрозумів, що жодне "просто" тут не спрацює.

— Це був момент! І цей момент уже пройшов! — швидко додала Яра, піднявши руки, ніби здається поліції.

Я тільки зітхнув.

"Що ж, здається, я став не просто хранителем Києва, а й невільним свідком зародження чогось більшого".