Ніч, що змінює все

Привіт! Ви, напевно, питаєте себе, що цей симпатичний блондин робить посеред нічного Києва з дивним посохом у руках. Відповідь проста. О, до речі, де ж мої манери? Я — Владислав, і я хранитель міста Києва. А ця потвора, що стоїть переді мною, — справжнісінький демон.

Дозвольте пояснити, хто такі хранителі. Це люди, які присвятили своє життя захисту рідного міста від того, що звичайне око не побачить, а звичайний розум не осягне. Ми — щит між світом людей і тим, що ховається у темряві. Хранителі існують вже століттями, хоча про нас мало хто знає. Наша робота — непомітна, але важлива.

Сьогоднішня ніч — не виняток. Це одна з тих ночей, коли старі легенди оживають, а Київ, з його древніми пагорбами та могутнім Дніпром, знову стає ареною боротьби між світлом і пітьмою.

Колесо з солі? Це не декорація, а бар’єр. Старий, як сам Дніпро, але досі дієвий. Без нього я навряд чи вижив би, бо сьогодні пробудилося те, що не повинно було прокидатися.

Хто я? Як став хранителем? Це довга історія, але коротко — я народився в цьому місті, і Київ сам мене обрав. Я знаю, що ця "робота" зазвичай передається у спадок, але в моєму випадку все інакше. Я не вибирав це життя — воно обрало мене. І повірте, бути хранителем — це не тільки честь, але й тягар, який часом стає нестерпним.

То що ж тримає мене тут, під зоряним небом, у колі з солі? Скажімо просто — якщо я програю, Київ ніколи більше не побачить світанку.

Хранителів завжди двоє: сам хранитель, зазвичай хлопець зі здібностями, і його відьма. Хоча бувають і винятки — у Львові, наприклад, обидва хранителі хлопці.

А де моя відьма? Просте питання, але відповідь гірка — її не стало минулого року. Нову шукати я не хотів і не збирався.

Я якраз розмірковував, як здолати демона, коли його скували невидимі кайданки. Позаду нього стояла дівчина. Її обличчя приховував каптур, але ці рожеві пасма я впізнаю будь-де.

Ярослава. Моя молодша сестра, яка зараз мала мирно спати, як і належить п’ятнадцятирічним дівчатам, а не бігати нічним Києвом, коли вулицями нишпорить нечисть.

— О, а ось і відьма! А ти казав, що працюєш сам. Ну нічого, прихлопну одразу обох! — засміявся демон.

— Хлопавка за маленька, — жорстко відповіла Яра, наче розмовляла не з породженням темряви, а з однокласником, який дістав її своїми недолугими підкатами.

Звідки я це знаю? Бо одна з її вчительок постійно скаржиться на неї. Все через те, що Яра якось дала гарбуза її синочкові. А я знаю, бо стажуюся у школі, де навчається моя сестра.

— Яро, не дражни його. Він і так ображений на долю, — зітхнув я.

— Тоді йому до психолога треба. Що скажеш, брате? Ти ж майбутній психолог. Яку пораду даси? — усміхнулася вона.

— Як майбутній психолог, я б порадив йому спершу розібратися з комплексами та прийняти своє "демонське" єство. А потім, можливо, почати медитації для зняття агресії, — відповів я, не стримуючи сарказму.

Демон засичав, блискаючи очима, немов хотів прожарити нас одним лише поглядом. Колесо з солі спалахнуло, утворюючи бар'єр, але його дія могла бути короткочасною.

— А ти дотепний. Шкода, що твій гумор сьогодні нікому не допоможе, — процідив демон, смикаючись у невидимих кайданах.

— Ну, хіба що мені, — втрутилася Ярослава, обійшовши мене і ставши поруч із соляним колом. Її каптур трохи зсунувся, і тепер було чітко видно ті самі рожеві пасма, які завжди доводили маму до сказу.

— Яро, ти розумієш, що зараз не час для жартів? Це демон, а не твій однокласник! — наголосив я, намагаючись утримати контроль над ситуацією.

— Ну зрозуміло, що не однокласник. Бо мій однокласник хоча б намагається бути смішним, а цей лише погрожує, — парирувала вона, ніби зовсім не помічаючи небезпеки.

Демон завив. Але цього разу не від злості, а радше від розгубленості. Моя сестра вибила його з рівноваги. І тепер у мене з’явився шанс.

— Слухай, Яро, ти справді вирішила стати відьмою, чи це такий... імпровізований дебют? — підняв я посох, який тимчасово залишався єдиною нашою зброєю.

— Я не вирішила. Це ти мене втягнув у це, коли вирішив битися сам. Хтось же має тебе врятувати, — відповіла вона, змахнувши руками.

І тут сталося щось дивне: соляне колесо спалахнуло яскравим світлом, а демон закричав так, що навіть я на мить закрив вуха.

— Що це було? — видихнув я, поки демон розтанув у повітрі, залишаючи по собі лише запах гару.

— Інтуїція, брате. Вона у нас сімейна, — сказала Яра з усмішкою, хоча її голос ледь помітно тремтів.

Ну, тепер усе стало ще цікавіше. Схоже, моя молодша сестра прийшла сюди не лише для того, щоб "захистити брата". Вона прийшла, щоб зайняти місце справжньої хранительки.

Я стояв посеред ночі, вдивляючись у її впевнені очі. Київ завжди обирає собі захисників. І цього разу він обрав нас обох.