Глава 10

Вони спускалися з крутого схилу. Під ногами відчувався сніг, який ускладнював  завдання втримати рівновагу. Акилина послизнулася та ледь не впала. Її встиг затримати Марк. Його долоня опинилася у неї на талії, чоловік вимушено зупинився та притиснув дівчину до себе. Її зелені очі дивилися на нього із захопленням, а вуста трішки привідкрилися й здавалися схожими на розквітлу квітку, яку хотілося зірвати. Така близькість дурманила Марка, затьмарювала розум та змушувала бажати лише одного. Чоловік не усвідомлював своїх дій. Нетерплячість вирувала в животі, а серце швидко тріпотіло у  солодкому передчутті поцілунку.  Мимоволі потягнувся вперед та заплющив очі. 

– А щоб мені рачки лазити! Ледь не впала. Дякую, що спіймав!

Голос Акилини гучним дзвоном прорвався у свідомість чоловіка та привів його до тями. Марк розплющив очі й не розумів, звідки на нього зійшов цей тимчасовий дурман. Дівчина грайливо всміхнулася:

– Відпустиш?

Марк спохватився та забрав долоню з дівочої талії. Й досі почувався задурманеним. 

– Чого ви там застряли? Чи спіймати босорканю вже не входить у ваші плани? – Софія стояла неподалік та сердито поклала руки в боки. Марк одразу відпустив долоню відьми, ніби його побачили за чимось забороненим, протиправним та небезпечним. Заховав погляд у землю й, виправдовуючись, пробурмотів:

– Акилина послизнулася й ледь не впала. Ходімо!

Чоловік знову схопив руку дівчини та рушив вперед. Відчував на собі докірливий погляд Софії, що виморожував тіло. Не розумів, звідки ця раптова симпатія до Акилини. Вона ж ще зовсім юна, їй років двадцять, не більше. А ці коси? Вони робили її ще молодшою. Годі й казати про ці висловлювання. І де тільки вона їх почула? А найголовніше – вона жінка. Усі жінки брешуть та намагаються використати його для своїх цілей і Софія надто яскравий приклад цього. Колись, він пообіцяв собі, що більше ніколи не потрапить під жіночі чари.

Проганяючи непотрібні думки, Марк потрусив головою і змусив себе зосередитись на головному – спіймати босорканю. Лісовик зник з поля зору й чоловік рухався його слідами. Почувся хлюпіт води та крик дитини. Марк вибіг на берег річки й побачив Степана, який перетворився на чугайстра. Він стрибнув та збив з ніг переляканого Карпа. Схопив хлопця за ногу та потягнув під себе. Босорканя зарилася пальцями у замерзлий ґрунт, ніби це допоможе уникнути гніву чугайстра. Нігтями протаранила землю й залишила тоненькі доріжки. Степан розвернув хлопця на спину, притиснув до ґрунту й навис над ним зверху:

– Попалася, пекельне поріддя! Думала, не знайду?  Віддавай компас.

– Навіщо? Ти все одно не вмієш ним користуватися, – басарканя наче навмисно дратувала Степана. Чоловік стиснув руки хлопця сильніше й здалося задушить його як отруйну гадюку. Насупив брови й прогарчав:

– Марку, обшукай пацана. Припускаю, компас десь в кишені.

Чоловік відпустив долоню Акилини та впевненим кроком наблизився до босаркані. Одразу занурив руку у кишеню. Хлопець зареготав химерним сміхом:

– Обережніше, я боюся лоскоту.

Марк не зважав на ці слова та впевнено продовжував обшук. Намацав щось гладке, кругле та холодне. Не вагаючись, стиснув у долоні та вибрав з кишені компас. Криво посміхнувся та став на ноги. Хлопець одразу посерйознішав:

– Визнайте, ви застрягли тут, так само як і я. Чому б нам не об’єднатися і не повернутися разом?

Різка переміна настрою босоркані насторожувала. Марк не вірив жодному слову. Поставив компас на долоню та намагався визначити потрібний напрямок. Здавалося Степан теж не вірив у щирість ворога. Він грізно насупив мохнаті брови:

– Чому ти перемістилася у саме цей час?

– Я лише намагалася врятуватися. З відчаю, використала артефакт, який берегла для особливих моментів.

– Тобто, у тебе не було жодної причини, чому ти перемістилася саме у цей час? – Степан послабив хватку та розправив брови. Вони більше не нависали грозовою хмарою над синіми очима.

– Звісно ні. Я бажала опинитися зовсім не тут, але ви завадили й нас занесло сюди.

– Може скажеш, що не ти хотіла заволодіти тілом Акнилини? – Степан продовжував допит та не вірив жодному слову. Босорканя вихопила тонкі руки з чіпкого полону:

– Може і я. Не вийшло, то що тепер мені все життя це згадувати?

– А якби вийшло? Чи була б ти поблажлива до нас? – очі босаркані злісно блиснули й мовчки відповіли – не була б. Чугайстер сильніше стиснув руки хлопця, – якщо хочеш, щоб я повірив тобі, то  негайно скажеш, де твоє тіло. Ми підемо туди й ти звільниш хлопця від свого товариства.

Босаркиня не поспішала відповідати й здавалося випробовує терпіння чоловіка. Раптом, вона пройнялася реготом:

– Хочеш дістатися до мого тіла та вбити мене? Вважаєш, я настільки дурна, що погоджуся на це? 

– Я тільки хочу врятувати хлопця, – Степан вражено спостерігав за дитиною, яка тремтіла й більше нагадувала божевільну. 

Раптом відчув гострий біль у животі й усе зрозумів. Удаваний регіт ворога, був відволікаючим маневром, щоб звільнити долоню. Побачив ніж, що проштрикнув тіло. Босаркиня встромила гостре лезо і, потішаючись, ще більше залилася сміхом: