Глава 6

Степан впевнено попрямував вперед, залишаючи після себе глибокі сліди на снігу. Марк, дивлячись на Софію, гнівно насупив брови:

– Сподіваюся, це не чергова твоя пастка, інакше я не зважатиму на наше минуле.

– Ні, я ж сама просила тебе врятувати  Акилину. Навчися довіряти мені. Роки із силою чугайстра негативно позначилися на тобі. Звідки ця ворожість?

Марк шумно зітхнув та нічого не відповів. Мовчки пішов за Степаном. Він змовчав про своє розбите серце. Тепер воно кам’яне і там немає місця для кохання. Чув дрібні кроки Акилини та краєм ока спостерігав за нею. Поводився насторожено й очікував чергового нападу, хоч і у присутності двох чугайстрів, нападати на дівчину було б нерозумно. Порівнявся зі Степаном й нарешті поцікавився тим, що ятрило душу:

– Як так вийшло, що ти живеш з мавкою?

– Закохався, – під світлими вусами Степана засяяла посмішка, – наше знайомство почалося з того, що я ледь не відправив її за грань. Вихор майже торкнувся її щоки, на зелених очах з’явилися сльози й мені вперше стало шкода мавку. Тендітна, вродлива і така молода. Вона стиснула губи й зізналася, що самотня. Я теж був самотній і ця самотність шматувала серце. Втративши сім’ю, я роками не міг прийти до тями. Гострий біль роздирав душу, а Василина, наче промінчик сонця, з’явилася у моєму житті. Всупереч усьому, ми закохалися й стали жити разом. Ні на мить я не пошкодував, що не відправив її за грань.

Такого Степана Марк бачив вперше. Він з теплотою у голосі говорив про мавку. У синіх очах, де зазвичай виднілися застиглі крижини, зараз панувала весна. Здається, мавки теж уміють кохати, хоч Марк був упевнений у протилежному. Вони спустилися до села. Минувши кілька хат, Степан зупинився біля невеличкого будинку. Дерев'яний, з маленькими вікнами та покритим почорнілою дранкою, нічим не виділявся на фоні інших. Біля нього чоловік у чорному крислатому капелюсі, перемотаному стрічками, набирав води з колодязя. Густі вуса прикривали губи, а карі очі, побачивши непроханих гостей, засвітилися цікавістю.  Незнайомець поклав відро на вільній від снігу землю:

– Степане! Слава Ісу!

– Навіки Слава Богу! Як ти, Михайле? – Степан нахилився та сперся на дерев’яний пліт, що являв собою скріплені стовпцями горизонтальні палі. Михайло витер долоню об киптар, підійшов та простягнув руку Степану:

– Газдуємо нівроку. Ти з гостями? – Степан потиснув долоню і вказав на Марка:

– Так, це Марк, Акилина та Софія, – Марк теж потиснув вологу долоню та кивнув на знак вітання, – нам потрібно дістатися до Синевиру, підвезеш?

Михайло поправив капелюха, який й так лежав ідеально, та насупив брови:

– Далеченько буде.

– Я заплачу.

Трохи подумавши, чоловік погодився. Марк здивувався, коли побачив на чому саме їм доведеться їхати. Транспортом виявилися двоє коней, запряжені у старого воза, де половину місця займало сіно. Сухе, пожовкле, охайно складене в копицю. Колесами слугувала широка лижня. Впоперек воза кріпилася дощечка, яка слугувала за лавку. Михайло примостився на ній по центру і місця залишалося максимум на двох людей. Візник кивнув:

– Сідайте. Хто не поміститься – займайте місце на сіні.

Кінь, з коричневою мастю, наче зрозумів слова візника, невдоволено заіржав та розмахував пишним хвостом. Марк невпевнено доторкнувся до його морди, злегка погладжуючи:

– А їм не важко буде?

– Ні, – візник байдужне змахнув рукою, – ти б бачив, які колоди вони тягають. У мене коні працьовиті, натягані, не те що у Захара. Тим більші ці дві голубки багато не важать.

Михайло підморгнув дівчатам, чим викликав невдоволення Марка. Він одразу зорієнтувався:

– Тоді нехай вони сідають на сіно, буде їм тепліше та м’якше.

Дівчата переглянулися, але ніяк не прокоментували. Акилина зупинилася біля воза та прикусила губу:

– А щоб мені повилазило! Навіть не знаю, як у цій тісній опинці залізти.

– Дозволь, допоможу, – Марк простягнув долоню і дівчина вклала туди тендітні пальчики. Іншою рукою, чоловік підхопив відьму та переніс на воза. У очах Акилини з’явилося захоплення. Вона сильніше стисла руку чоловіка і не поспішала відпускати. Куточки її червоних, мов калини, губ, піднялися доверху:

– Дякую!

Марк стояв, наче заворожений. Дивився у зелені очі й намагався розгледіти її душу. Позаду почувся голос Софії з нотками ревнощів:

– А мені не допоможеш?

– Впораєшся сама, – чоловік відпустив долоню дівчини та зайняв місце біля візника. Михайло простягнув руку Софії:

– Я допоможу.

Мавка злісно стиснула губи та подала руку. Марк з насолодою спостерігав, як вона лізе до воза. Такою незграбною Софію бачив уперше. Вважав це своєю маленькою помстою й широко посміхнувся. Як тільки Степан сів біля візника, коні рушили вперед, весело дзеленькотячи дзвіночками.

Через деякий час, сонце світило високо у небі й під  лижнею утворилася каша зі снігу та глини. Віз пересувався повільно, у лижні таранили грунт та шкреблися об каміння. Це не залишилося поза увагою Степана:

– Чого ж ти, Михайле, не перевзув свого воза?

– Так хто ж знав, що воно так швидко потепліє? Сніг тане на очах, – чоловік виправдовуюсь, опустив погляд донизу. Степан зістрибнув з воза: