Глава 1

Марк виглядав з-за густої смереки та з підозрою дивився на стару дерев’яну хату, яку огорнули вечірні сутінки. На покритому шифером даху, оселилася пліснява, через невеликі білі вікна неможливо нічого розгледіти, а на коричневих дверях облущилася фарба. Будинок здавався занедбаним, покинутим та недоглянутим. Марк з недовірою перевів погляд на Софію. Вона залишалася такою ж, як і десять років тому. Це й не дивно, адже мавки не старіють. Тільки тепер руде волосся виблискувало яскравим червоним відтінком,  й виділялося на фоні блідої шкіри. Зелені очі, більше не здавалися кришталевими смарагдами. Від них віяло холодом, байдужістю і вони не виказували жодних емоцій.

– Ти впевнена, що це тут?

– Так. Дівчата бачили, як  босарканя привела сюди юну відьму, – мавка схопила долоню Марка холодними руками, – у нас мало часу, ми маємо врятувати її.

Чоловік висмикнув долоню з її полону. Він і досі сердився на Софію за її зраду. Через неї він зі звичайного хлопця перетворився на чугайстра та ледь не загинув. Вона зникла на десять років, а тепер повернулася, щоб він допоміг їй у дуже підозрілій справі. Не розумів, як погодився на цю аферу, але цікавість взяла вверх. Три дні тому, Софія з’явилася раптово. Марк зустрічав Степана, свого наставника, після десяти років служби у Блуда. Тоді вона розповіла сумнівну історію:

– З'явилася сильна босаркиня. Вона викрала юну відьму з древнього роду. Якщо вона заволодіє нею, то підкорить собі всі магічні істоти.

– Мене це не цікавить, ходімо, Степане, – Марк гордо розвернувся й хотів йти геть, але слова Софії змусили його зупинитися.

– Тебе це теж стосується. Вона зможе підкорити й чугайстра. Будеш у неї на побігеньках, виконуватимеш її накази. Таке майбутнє ти бажаєш?

Марк розвернувся та поглянув у колись кохані очі:

– Чому я маю вірити тобі? Я не впевнений, що це не чергова твоя брехня.

 Софія міцно стиснула губи. Ніби зважившись на сповідь, важко зітхнула:

– Ти – остання людина до якої я б звернулася за допомогою. Знаю, ти й досі не пробачив мені. Всі ці роки я старанно уникала зустрічі з тобою, хоч інколи спостерігала здалеку. Не хотіла ятрити старі рани й розбурхувати давні почуття, але якщо ти не врятуєш ту відьму, то я знову стану рабинею, як у випадку з повітрулею. Ми маємо не допустити цього.

Марк довго вагався, проте вирішив ризикнути. Якщо це чергова спроба Софії його знищити, то він, не вагаючись відправить її за грань, навіть незважаючи на колишнє кохання до неї. Саме тому, потай від мавки, вигадав запасний план, в якому головну роль зіграє Степан. Хоч чоловік зараз без магічних сил, проте зможе допомогти. Марк кивнув на хату:

– Вперед. Відьма надто довго чекає свого порятунку.

Софія розвернулася та впевнено пішла до будинку. Безстрашно, безшумно, босоніж, залишаючи у нескошеній траві  відбитки дитячих ніг після себе. Легка льяна сукня коливалася в такт повільним крокам, а волосся кольору сонця сягало плечей. Вона навмисно одягнулася так, щоб босаркиня впізнала у ній мавку. Марк напружився та уважно стежив за нею. Вона ступила на вузьку сходинку й гучно постукала у двері. Тиша. Надто тихо навіть для хатини посеред лісу. Софія склала пальці в кулак та доторкнулася до дверей, повторюючи знайомий ритм. Ніхто не поспішав відчиняти й здавалося у будинку нікого немає. 

Мавка посміливішала, натиснула на ручку та потягнула двері на себе. На порозі одразу з’явилася жінка. Її обличчя вкрилося зморшками, у русявому волоссі, що заплутаними пасмами спадало до плечей, виблискувала сивина, а сірі очі наповнилися злістю. Квітчастий халат на замочку приховував кістляве тіло. Незнайомка зовсім не схожа на сильну босарканю, що загрожує існуванню всім магічним істотам. Вона простягнула тонкі пальці, вкриті жовтими плямами:

– Чого тобі, мавко?

– Якщо ви знаєте, хто я така, то я прийшла за правильною адресою.

Поки Софія розповідала заготовану легенду, Марк перетворився на вітер. Він навчився переносити з собою одяг. Опинитися оголеним перед незнайомою дівчиною і налякати її не хотілося. Через відчинену шибку, проник до тьмяної кімнати та повернув собі людську подобу. Скривився від різкого запаху кислого молока.

На старому стільці біля пічки, шпаргат якої припав пилом, сиділа дівчина. Одразу помітив, що її руки зв’язані мотузкою за спиною. Сині джинси обтягували стрункі ноги, широка темна кофта торкалася шиї. Чорне волосся заплетене у дві товсті коси, червоні вуста нагадували пелюстки троянд, а щоки вкрилися маковим цвітом. Її очі заворожували. Великі, округлі, оливкові. У них причаївся страх, проте Марк пам’ятав, що не слід довіряти жінкам, а тим більше зеленооким. Наче позбавляючись мани, він злегка потрусив головою. Чоловік вибрав з кишені складного ножа й оголив сріблясте лезо. Дівчина скинулася та зойкнула. 

– Не бійся, я врятую тебе.

Марк нахилився і розрізав мотузку, що сковувала руки. Відьма поклала їх перед собою. Розтирала шкіру, на якій залишилася почервоніла стежина. Не відводила погляду він чоловіка, наче намагалася роздивитися його душу.

– Ти хто?

– Чугайстер, – Марк не приховував своєї сутності. Якщо дівчина й справді відьма, то це не повинно здивувати її чи налякати. Вона схопилася руками за своє обличчя:

– Най тебе качка копне! Справжній чугайстер? – дівча запищала від радості, – навіть не мріяла тебе побачити.