Глава 48

Марк мчав зі схилу і йому здавалося, що він рухається зі швидкістю вітру. Намагався наздогнати втікачку й для цього доклав максимум зусиль. Її швидкі кроки, ритмічний стукіт серця, страх, що сховався у грудях, тільки розбурхували запал. Відчував себе мисливцем, який переслідує здобич. Азарт та смак майбутньої перемоги затуманювали розум. Тіло стало невагомим, легким, й смерчем спустилося вниз. Хлопець і сам не зрозумів як перетворився у вихор та опинився біля мавки. Матеріалізувався у грізного звіра й, простягнувши руку, долонею схопив її кисть та змусив зупинитися.
Різкі смикання закінчилися без результатів. Мавка усвідомила, вона попалася й у відчаї почала розмахувати топірцем. Чугайстер вчасно відхилився і гостре лезо прорізало повітря у декількох сантиметрах від нього. Звір схопив руку мавки й стиснув зап’ястя. Зелено волоска сама не зрозуміла у яку мить її пальці розімкнулися і зброя впала на траву, ледь не зачепивши босі ноги.
- Догралася, - з грудей чугайстера вирвався хриплий крик, що більше схожий на гарчання, і мавка наче зрозуміла – це кінець. На зелених очах без зіниць, з’явилися сльози й жалісливий погляд зачіпав тонкі струни душі. Марк зосередився і в його руці затанцювали знайомі вітри, поступово перетворюючись у вихор. Від цього видовища, мавка, пересохлими губами прошепотіла:
- Благаю, не треба. Я не хотіла, мені наказала повітруля, скувавши дії присягою, яку я не можу порушити.
З дівочих очей потекли ріки сліз, які щедро омивали обличчя. Вона навіть не рухалася, благально вдивлялася в лице чугайстра, беззвучно вимолюючи помилування. Здавалася надто молодою і невинною, щоб відправлятися за грань. Завиток повітря з долоні звіра ледь доторкнувся ніжної шкіри. Мавка здригнулася за з переляку заплющила очі, подумки лічачи секунди до своєї погибелі. Марк стиснув руку в кулак, затискаючи безжальний вихор.
- А щоб тобі… Жити хочеш?
Мавка, ніби не вірячи своїм вухам, боязко розплющила очі. Невпевнено кивнула й чугайстер послабив хватку.
- Ти ж нещодавно стала мавкою, вірно?
- Три роки минуло з того дня як я, - дівчина на мить замовкла, боячись озвучити правду, яку знали обоє, - …як я перетворилася.
Марк відпустив тендітний зап’ясток й на собі спіймав здивований погляд. Хоч і намагався здаватися спокійним, проте напруження не покидало його. Готовий у будь-яку мить кинутися на мавку, якщо вона спробує втекти. Дівчина ніби відчувала це і навіть не смикалася, насторожено чекала, що буде далі.
- Я пропоную тобі обрати. Або я відправляю тебе за грань, або перетворюю на людину, - спіймавши розгублений погляд, виправився, - якщо вийде звісно. Не знаю чи вистачить у мене сил і я ще цього ніколи раніше не робив, тож якщо ти не проти експериментів, то отримаєш за свою сміливість життя.
І хоч чугайстер не зобов’язаний зізнаватися у цих відвертостях, проте вважав – так буде правильно. Мавка має знати чим ризикує, хоча насправді вибору їй не залишили. Марк не впевнений, що згадає усі слова ритуалу, про який прочитав у книзі, але звертатися по допомогу до Степана не бажав. Знав, чоловік не схвалить цього рішення і, не роздумуючи, відправить мавку за грань. Поки дівчина стояла на місці й робила примарний вибір, за спиною чугайстра почулися квапливі кроки. Крик Софії змусив його розвернутися:
- Марку, обережно! Я не змогла втримати його.
На чугайстра з кулаками накинувся Олекса. Він ніби не бачив перед собою звіра й, наче заїжджена пластинка, торочив лише про одне:
- Не кивай мою Галю! Ух, я тобі покажу де раки зимують.
Його удари не завдавали болю. Марк повернувся до мавки й, гнівно насупивши брови перетворився на людину:
- Зніми з нього це навіювання, зроби так, щоб не пам’ятав про тебе і чугайстра. Негайно.
Двічі повторювати не довелося й мавка схопила чоловіче обличчя долонями:
- Отямся! Ти забудеш все, що сталося з тобою за останні п’ятнадцять хвилин, а зустріч зі мною не пам’ятатимеш.
Зелено волоска відпустила його голову й чоловічі очі наповнилися розумінням. У них знову загорілося життя. Олекса здивовано кидав погляд то на Софію, то на Марка, зовсім не помічаючи мавку.
- Що сталося, чому ми тут?
- От не треба прикидатися, - Марк одразу вступив у гру, - ти викрав у нас топірець. Довелося тебе наздоганяти.
Чоловік приголомшений, занурив пальці у густу світлу шевелюру.
- Не може бути, нащо він мені?
- А я звідки знаю? Ходи із Софією до колиби, може там оговтаєшся, а я згодом до вас підійду.
Марк подивився на дівчину і віддав мовчазний наказ. Вона зрозуміла все без слів та доторкнулася до долоні Олекси. Майже силоміць потягнула його назад на пагорб, прямуючи до стаї. Весь час, поки вони не зникли за горою, Марк не відводив погляду від мавки, яка вже не плакала, але досі тремтіла. Переконавшись, що поблизу немає свідків їхньої розмови, хлопець загрозливо буркнув:
- Ну, що ти вирішила?
- Я, мабуть, не готова знову стати людиною. Боюся, не знаю як пояснити своє зникнення.
- Впевнений, ти щось вигадаєш. Зрештою завжди можна сказати, що нічого не пам’ятаєш. Ти ж хочеш повернутися до своєї родини?
Насправді Марк цього дуже бажав. Не хотів відправляти її за грань, але якщо вона відмовиться від перетворення, то у нього не залишиться вибору. Ризикувати й відпустити мавку не може, адже вона у будь-яку мить здатна висмоктати життя у людей. Зелено волоска трохи помовчавши, нарешті зізналася:
- Так, у мене залишився брат, і мама з татом, - ніби щось усвідомивши, мавка підняла погляд на хлопця, - але тоді я втрачу своє безсмертя і всі здібності.
- Невже ти не готова віддати вічність заради кілька років життя зі своєю сім’єю?
Мавка журливо кивнула. Розуміла, все одно чугайстер її не відпустить. У спогадах виникла рідна домівка, знайомі обличчя та родинний затишок, що завжди панував у сім’ї. З острахом спостерігала як хлопець перетворився на чугайстера й у його долоні виник вихор. Цього разу повітря закружляло й утворювало собою синю кулю. Пролунали невідомі слова незнайомою мовою і мавку огорнуло зелене світло, яке затягувало куля.
Яскравий спалах й перед Марком замість мавки опинилася дівчина. Чорне волосся вільно спадало на плечі, зелені очі перетворилися на карі з чітко окресленою чорною зіницею, а щоках з’явився ледь помітний рум’янець. Здавалося дівчина помолодшала і виглядала максимум на п’ятнадцять років. Синя куля стала зеленою та зникла у долоні чугайстера. Він перетворився на людину й наче не вірячи у те, що сталося, провів руками від свого лоба до потилиці.
- Невже вдалося? Вибач, але я маю перевірити твою спину.
Дівчина сором’язливо заховала погляд у траву, що буяла зеленню. Марк і без слів зрозумів причину такої реакції. Не хотів ставити в незручне становище їх обох, тому легенько доторкнувся до спини, й крізь сукню відчув тверді м’язи. Провів долонею вбік та переконався – у дівчини з’явилася спина, отже вона знову стала людиною. Забрав руку й не стримав радісної посмішки:
- Вийшло! Ти вже не мавка, - дівчина, розгублено прибираючи пальцями, не знала де себе подіти. Сполохано оглядалася довкола, ніби шукала невидиму загрозу. – Зможеш сама дістатися до найближчого села? З відомих тобі причин я не маю змоги тебе супроводжувати.
- Так, я добре знаю гори, не турбуйся, - дівчина посміхнулася та нарешті перестала мучити свої пальці. Розвела руки вбік й здавалася впевненішою, - дякую! Ти інший. Не безжальний монстр, яким став твій попередник, а чудова людина з добрим серцем.
Вона піднялася навшпиньки й поцілувала Марка в щоку. Різко відхилилася й чкурнула вниз зі схилу, тікаючи чи то від сорому, чи від того, що й досі не вірилося у омріяну свободу. Хлопець провів дівчачу постать очима. Коли вона зникла з поля зору, підняв топірець з трави та заховав за пояс. Розвернувся й поспішив до колиби, дорогою роздумуючи чи зізнаватися Степану у своєму вчинку. Чомусь впевнений – чоловік таке не схвалить.
У колибі вже не лунала жвава музика. Тьмяне світло від свічки занурило кімнату в напівтемряву. У вогнищі жевріли дрова, які лоскотало полум’я. Олесь сидів на лавці, тримаючись за неї руками. Поруч розмістилася Софія й простягала парубку склянку води. За столом зайняли місця решта чоловіків і не зводили сумного погляду від Олеся. Марк не помітив Степана й хвилювання огорнули душу. Підійшов до Софії та спіймав її стривожений погляд.
- Як Олесь?
- Трохи розгублений. Не пам’ятає як взяв топірець і навіть не може пояснити навіщо.
Така відповідь дівчини задовольнила Марка. Радів, що йому не доведеться вигадувати звідки взявся чугайстер.
- Піду пошукаю Степана.
Він розвернувся та вийшов з колиби. Почув дрібні кроки, які наздоганяли.
- Я з тобою!
Марк знав, що Софію не переконати у протилежному, тому навіть не заперечував. Опинившись надворі, хлопець роззирнувся по сторонах, але чоловіка так і не побачив.
- Степане! – гучний крик прозвучав полониною. Софія злегка доторкнулася долонею до його плеча.
- Що ти зробив з мавкою?
Хлопець поглянув на подругу й стиснув губи. В її очах вирувала тривога. Марк не хотів здаватися їй безжальним монстром, грозою Карпат, якого бояться всі довкола. Чомусь впевнений, вона зможе зберегти цю таємницю.
- Я перетворив її на людину.
Цими словами ошелешив дівчину. Вона вражена таким зізнанням, приклала долоню до рота. Оговтавшись опустила руку й помахала головою:
- Але як? Досі до тебе ніхто такого не робив.
- Нам про це не відомо. Коли ми гостювали у Степана, він показав мені книгу. Там я прочитав про цей ритуал, хоч і не був впевнений, що він подіє. Сьогодні вирішив не відправляти мавку за грань, а дати їй другий шанс на життя.
- Це правильне рішення, ти молодець, - на обличчі Софії засяяла посмішка. Вона дивилася на нього з вдячністю, обожнюванням та захопленням. Цей погляд манив, приковував увагу й зачаровував. Щоб остаточно не розтанути перед дівчиною, Марк різко повернувся та заволав на всі гори:
- Степане! - відповіді не почулося й це породило тривогу у серці. – Піду пошукаю його. Залишайся в колибі, там безпечніше.
Не чекаючи на згоду, помчав до лісу. Саме в цей бік направився Степан, проте зараз його ніде не видно. Згадавши про цивілізацію, хлопець дістав з кишені мобільний телефон. Розчарування накрило його новою хвилею, коли побачив відсутність мережі. Заховав безкорисливу річ та знову почав гукати Степана. У відповідь - лише тиша. Марк біг по лісу у пошуку чоловіка. Намагався прислухатися до себе й за допомогою магії відчути його присутність.
З-за дерев побачив невеличкий просвіт. Посеред галявини розлягалося болото із заростями очерету. Густий мох та латаття окреслювали каламутну воду посеред трясовини. Із завмиранням серця, Марк безпорадно спостерігав як Степан, ніби зчарований, з ідеально випрямленою спиною, крокує по багнищі. Його ноги провалювалися у землю по коліна і не зважаючи на це, чоловік вперто продовжував йти. Фатальний крок, і болото поглинуло його з головою.