Епілог

Марк стояв на просторій полонині, на якій височіли куполи та поглядом пронизував гірські простори. Вдивлявся в далечінь, немов виглядав давнього друга, що мав от-от мав з’явитися. Хоч і знав, він прийде не з сусідньої гори, проте саме туди ховав свій погляд. Минуло вже десять років, як він став чугайстром, але на його обличчі не утворилася жодна зморшка і жодне сиве пасмо не зіпсувало насичений чорний колір волосся. Володіти силою чугайстра, мало свої переваги.

Марк не став грозою всіх мавок та безжальним убивцею. Він навчився співпрацювати з ними. Кому можна було повернути людську подобу – перетворював, а за рештою тільки наглядав. Вони  й справді не шкодили людям. Два рази на рік, підживлювалися життєвою силою і залишали чоловіків живими. Проте, були й виключення. З такими мавками, Марк вчиняв так, як і його попередник.

Проте одна мавка не давала спокою його серцю вже десять років. Софія. Він не знав де вона й навіть не шукав. Інколи, здавалося, що бачив її обличчя серед перехожих, чув знайомий голос, проте так і зустрівся з нею. Відчував – вона поруч, але дозволив їй знаходитися у тіні.

Сьогодні він чекав на Степана. Нарешті минув термін його служби й чоловік отримає бажану свободу. Марк вивчив товсту запилену книгу, що дісталася йому від Степана, майже напам’ять, навіть викликав блуда, але виторговувати свободу для товариша йому так і не вдалося.

Нарешті з’явився вихор і Степан вийшов з нього. Зовні, зовсім не змінився, проте його очі виказували сумний досвід, що здобув чоловік за ці роки. Побачивши Марка, всміхнувся та розкрив руки для міцних обіймів:

- От кого не очікував побачити. Вважав тебе давно залюбили мавки.

- А ти не втратив почуття гумору, - Марк легенько обійняв давнього друга, поплескавши долонею по плечі. Відхилився й зробив крок назад, - я переміг повітрулю, твоя жертва не була марною.

- Я знаю, як і про твої нововведення не вбивати їх, а тільки контролювати.

- Ти розчарований?

- Якщо воно працює, то ні, я пишаюся тобою.

Марк помітив як великий чорний крук сів на білий купол. Насторожився, відчув присутність мавки. Від неї йшла знайома енергетика. Хлопець знав, хто перед ним, але й досі не виказував своєї обізнаності. Не розумів чому саме тепер, через стільки років, вона вирішила з’явитися. Нарешті птах змахнув крилами й перед Марком постала Софія. Вона виглядала як і колись, вродлива, велична і не підвладна рокам. Її краса манила як і тоді, а серце нестримно калатало, тягнулося до тої, яка не бажала бути з ним. Дівчина поглянула у його бездонні океани й злегка посміхнулася, осяюючи своєю посмішкою все навколо:

- Привіт, Марку!

Він мовчав. Збентежений її появою, пригнічував давні забуті почуття. Проте Степан не збирався зберігати тишу:

- Я теж тут є, якщо ти мене не помітила. Чого з’явилася?

Вона не відводила зелених очей від хлопця. Дивилася на нього із захопленням, обожнюванням та… любов’ю. Міцно стиснула губи й незважаючи на зауваження чоловіка, звернулася до Марка:

- Мені потрібна твоя допомога. Людство у небезпеці…

Дорогі читачі!

Дякую, що пройшли цей нелегкий шлях разом з героями мого роману. Якщо Вам сподобалася ця історія, то подаруйте їй, будь ласка, зірочку та натисніть на кнопочку "Відстежувати автора" на моїй сторінці. Безмежно вдячна за Вашу підтримку! Продовження можна прочитати у книзі "Хранитель Карпат. Витоки".

З любов'ю, Кристина Асецька!