Глава 55

Цього разу перетворити своє тіло на вітер, Марку вдалося легше ніж вперше. Він відчував потоки повітря у собі й переміщався швидким вихром, слідуючи за Степаном, якому вистачило сил на це обернення. Вони минали пагорби й ліси, маленькі струмки й не глибокі річки.

Марк зупинився та набув людської подоби. Озирнувся довкола і не побачив Степана. З його грудей вирвався крик:

- Степане! - прислухався і десь далеко почулася відповідь:

- Я тут!

Хлопець поспішив туди, звідки лунав голос. Вибіг на пагорб і внизу побачив чоловіка. Дещо згорблений, тримаючись за спину, повільно піднімався полониною. Марк спустився до нього:

- Що трапилося?

- Моя сила зникла. Магія остаточно покинула моє тіло, я більше не чугайстер, - говорив так, ніби щойно сталася найбільша катастрофа в світі. Марк не одразу збагнув, що тепер тільки він може протистояти повітрулі. Степан випрямився та поглянув на небо, - до світанку ще трохи. Тут недалеко, гадаю ми встигнемо, якщо поквапимося. 

Чоловік пришвидшився і рішуче піднімався на пагорб. Опинившись на гірському  хребті вказав пальцем на сусідню гору:

- Нам туди. За тією горою і сховалася повітруля.

Швидкий спуск і вони опинилися біля струмка, який оточував рідкий хвойний ліс. Перестрибнувши через потічок та оминувши декілька дерев, вийшли на галявину. Піднімалися на гору й несподівано над головами пронеслася чорна тінь. Марк зупинився й підняв голову доверху.

У небі великими гладкими крилами, розмахувала дивна істота. Протяжне гарчання і вона опустилася на землю, поставши перед чоловіками. З висоти приблизно семи метрів, зверхньо дивилася на них. Стояла на двох лапах з гострими кігтями, що потонули у грунті. Масивний тулуб покривала сіра луска зі срібним переливом, з якого росли ще дві лапи, менші та значно коротші ніж ті, що тримали тіло. Створіння розмахувало довгим хвостом, ніби попереджаючи про небезпеку.

Проте найстрішнім здавалася його голова, а точніше три голови, що вертілися на довгих шиях, більше схожі на голову ящірки. Видовжена паща, широкі ніздрі, мигдалеподібні жовті очі з горизонтальними чорними зіницями. Від потилиці й вздовж хребта, простягнувся шпилястий гребінь. Істота загрозливо прошипіла, оголюючи гострі зуби та розправляючи крила. Степан нервово ковтнув й, не відриваючи погляду від неї, пересохлими губами константував факт: 

- Дракон, а я без сили.

Істота наче зрозуміла це, відкрила пащу і дмухнула яскраво червоним вогнем.

Марк впав на землю, захопивши з собою Степана. Гарячі язики полум'я пронеслилася над ними та зачепилися за високу смереку. Охопили зелені колючі гілки і дерево спалахнуло. Степан оговтався першим й, підвівшись, побіг до лісу. Марк наслідував його приклад, зник в гущавині дерев. Грізне гарчання дракона сколихнуло ранкові сутінки.

Ховаючись за смерекою, Марк підняв брови догори:

- Дракон? Я гадав це казки.

- Можна подумати, що з болотяником ти щодня вітався, - Степан нервово обмацував волосся, ніби намагаючись загасити на голові невидиме полум’я. -  Мене турбує хто його розбудив. Для цього потрібна велика кількість магії. Те, як він вороже налаштований, дозволяє припустити, що його викликали й причарували, наказали знищити нас.

- Ти ж стверджував, що мене може вбити тільки топірець.

- Так, оброблений вогнем дракона, тож я не знаю як його полум'я вплине на тебе і не раджу перевіряти. Мене він точно зможе вбити, я тепер смертний.

Марк обережно виглянув з-за дерева, поглядом шукаючи дракона. Він підійшов до смерек та опустив три голови, вдивляючись у хащі лісу. Його ніздрі то звужувалися, то розширювалися й це не передвіщало нічого доброго. Хлопець зрозумів – дракон не відступить. Марк стиснув у своїй руці топірець.

- Мені доведеться відсікти йому голови? Чи на їх місці виростуть інші? – спіймавши на собі невдоволений погляд Степана, виправився, - ну, знаєш, відрізав одну, а на її місці виросли ще дві.

- Не вигадуй, не виростуть. Але вбивати останнього дракона не варто. Він перебуває під чарами. Знищимо їхнє джерело і дракон знову порине у сон.

Створіння вдарило міцною пащею по смереці й у місці удару вона переломилася та впала на землю. Прощищаючи шлях, дракон пробирався все ближче. Дмухнув яскравим вогнем на Марка. Хлопець ледь встиг заховатися за дерево. Полум’я охопило гілки, що сумним криком тріскотіли над головою. Тварина не зупинялася, хаотично цілилася в дерева, випускаючи полум’я, наче бажала спалити цілий ліс.

Чоловіки побігли до струмка, подалі від вогню, який переслідував їх. Їдкий дим наповнював легені та густим туманом застеляв очі. Заховавшись за поваленою колодою, лягли на землю. Марк злегка підтягнувся на ліктях:

- Якщо не можна його вбивати, то доведеться тікати.