Глава 46

Раптом, до них назустріч вибігли собаки. Їх гавкіт неприємно пронизував слух. Степан уважно поглянув на них і тварини затихли та покірно сіли на зелену траву. Із-за загородженої кошари з’явився пучок світла. Марк помітив двох чоловіків, що розляглися на товстих ліжниках. Вони підвелися й, світячи ліхтариком, зацікавлено дивилися на непроханих гостей. Степан приязно привітався:

- Доброго вечора, шановні ґазди! Ми не місцеві, заблукали. Можете прихистити нас на ніч?

Чоловіки перезирнулися й один з них, що володів густими чорними вусами та такими ж бровами промовив:

- Ласкаво просимо! Допомогти перехожому - це закон стаї. Проходьте до колиби.

Вони поспішили до маленького дерев’яного будиночка. Марк йшов поруч зі Степаном та прошепотів йому на вухо:

- Це ти собак втихомирив?

- Я. Не хвилюйся, ти теж так можеш. Потрібно лише зосередитися на своєму наказі.

Зайшовши всередину, Марк одразу пробігся поглядом по кімнаті. Будинок являв собою одне велике приміщення. Задимлені дерев’яні стіни, така ж стеля, під якою підвішені клунки із сиром. По центру горів вогонь, а дим виходив через спеціальний отвір у стелі. На столі запалили свічку та увімкнули ліхтар. Ліворуч знаходилася широкі лавки, вкриті ковдрами, на яких спали вівчарі.  Чоловіки розбудили своїх напарників і почулися сонні голоси:

- У нас гості. Тут туристи заблудилиси, хочут переночувати.

- Добре, подорожнім завжди мусим допомагати, - сивоволосий чоловік став на ноги й Марк одразу зазначив його високий зріст. Він простягнув Степану свою широку долоню, - я Василь, ватаг стаї.

- Степан, - потиснувши руку, продовжив, - а це Марк та Софія.

Вівчарів було четверо і всі вони виявилися привітними людьми. Незважаючи на пізній час, уже за пів години на гостей чекав стіл зі смачними стравами. Як пояснили місцеві, їм дали смакувати грибну юшку, сир, вурду, бринзу та гуслянку, а королевою вечері стала кукурудзяна кулеша. З великим апетитом Марк куштував запропоноване.

Виявилося, що вівчарі збиралися лише на літо, а після закінчення сезону поверталися до своїх домівок. Овець віддавали господарям та готувалися до наступного року. Через віддаленість від цивілізації, тут відсутня електрика, хоча деякі стаї закупили генератори й навіть користуються холодильником. Марк зрозумів, що судячи з усього, вони потрапили не в  таку стаю. До найближчого села ходили раз на кілька днів. Там закуповували продукти та заряджали мобільні телефони.

Для міського парубка такі умови здавалися незвичними. Степан не замовкав та розповідав веселі історії приправлені анекдотами. Невимушена атмосфера створювала відчуття дружелюбності та гостинності. Здавалося, що вони знайомі вже давно і прийшли до старих друзів. Олекса, світловолосий молодий парубок, вийшов надвір по дрова для вогнища і Василь тихо, ніби бажає дізнатися найстрашнішу таємницю, поцікавився:

- А ви куди йшли, шо заблудилиси?

Степан зробив ковток гарячого чаю й поставив горнятко на стіл:

- Ми пішли по гриби, але заблукали й в результаті не знайшли ні грибів, ні дороги назад.

- А сокира вам навіщо? – Василь косився на топірець, що лежав на лавці поруч зі Степаном і здавалося не вірив жодному сказаному слову. Степан провів пальцями по вусах:

- Знайшли у лісі. Не пропадати ж добру, вирішили взяти з собою. Не знали чи довго ще нам блукати, припускали, що можливо вогнище розкладатимемо, а

топірець допоможе у цій справі.

У колибу повернувся Олекса з оберемком дров. Він якось дивно подивився на топірець й поставив дрова біля дверей, а два поліна закинув у вогонь. Його очі здавалися скляними, погляд затуманеним, а зіниці розширеними. Хлопець плеснув у долоні:

- А чого у нас так тихо, гості ж прийшли. Грицю, заграй нам веселої.

Пастух Григорій, ще зовсім юний хлопчина, вибрав звідкись скрипку та почав виводити запальну мелодію. Степан хутко підвівся та почав витанцьовувати під швидкі гуцульські мотиви. Ватаг усміхався та плескав у долоні, відбиваючи ритм. Петро, той самий вусатий чоловік, що зустрів гостей першим, час від часу посвистував у сопілку, додаючи мелодії нового звучання. На умовний спаринг танцю вийшов Олекса – молодий та енергійний парубок. Він швидко перебирав ногами, підхоплюючи запальну музику. Танцював навпроти Степана і між ними наче велося неоголошене змагання.

Таким безтурботним хлопець бачив Степана вперше. Складалося враження, що чоловік прощається з життям. Зазвичай серйозний та суворий, зараз суттєво відрізнявся своєю поведінкою і від того насупленого чоловіка, яким звик бачити свого супутника Марк, зовсім нічого не залишилося. Олекса схопив Софію за руки й майже силоміць потягнув до танцю. Помахав Марку рукою:

- Ходи до нас, танцюватимемо аркан.

Почувши таке, Василь схопився з місця й приєднався до танцю. Усі танцюючі поклали одне одному долоні на плечі й стали колом. Олекса розпоряджався:

- А тепер бігом бігаєм, борзо перебираємо ногами.

Імпровізоване коло закружляло, наздоганяючи ритм музики. На мить, Олекса зупинився, змушуючи гальмувати усіх. По черзі підняв ноги й знову закружляв у колі. Такі чергування та навмисне тупотіння ногами робилися часто й відбувалися у такт музики. Досить швидко подорожуючі спіймали основні рухи танцю й ця розвага перетворилася на веселу забаву. Веселощі та дзвінкий сміх запанували в колибі. Олекса, плескаючи в долоні, несподівано вийшов з кола: