Глава 31

Чоловік перевів свій божевільний погляд на неї та, ледь прикривши рота рукою, пошепки, ніби вибовкує якусь таємницю, тихо мовив:

- Він сказав, що одягнув сорочку навиворіт, а чугайстер такого боїться. Відтоді завжди так свій одяг ношу.

Дівчина пирскнула від сміху, але стрималася, так і не засміялася. Тут у розмову втрутився Марк. Дії Степана здалися йому дивними:

- Але чугайстри не шкодять людям.

- І мені так Степан пояснив, а ще розповів про мавок. Проте я бачив кроваві, голодні очі того чудовиська, він мріяв мене зжерти.

При цьому Петро говорив загадковим голосом і Марку здалося, що саме такий тон розмови підійде для фільму жаху. Степану явно не подобалася тема розмови. Він хмурив брови та сердито дивився на свого товариша. Нарешті у нього урвався терпець і без жодних зайвих церемоній, поквапив чоловіка:

- То як, даси нам ключі від автомобіля?

Петро обома руками зловився за голову, наче згадав про щось важливе:

- А, так-так, вже несу.

Зник за дверима свого будинку і майже миттю повернувся. Провів гостей до транспорту та простягнув ключі Марку:

- Ти з нею обережніше, вона хоч старенька, але ще у гарному стані. Сподіваюся повернеш мені її неушкодженою.

- Я теж на це сподіваюся, - згадуючи долю автомобіля батька, зі сумом промовив хлопець.

Він не знав, що чекає їх попереду, тож запевняти у своїй водійській майстерності не хотів. Сів за кермо та завів мотор. Степан тепло попрощався з господарем і вони вирушили у дорогу. Від`їхавши на пристойну відстань від будинку Петра, Марк порушив мовчання, яке панувало у салоні автомобіля:

- Що це за історія з одягом навиворіт? Петро й досі не знає, що чугайстер це ти?

- Не знає. Як ти помітив, він не вміє тримати язика за зубами. Тоді, я змушений був повернутися та вивести його з лісу. Мавка встигла трохи нашкодити йому, напевно помітили, що Петро дещо дивний. Це наслідок зустрічі з мавкою і якби я не допоміг, то сам він не добрався до свого будинку. Чоловік вперто переконаний, що я прогнав чугайстра. Вирішив не розчаровувати його і вигадати цю нісенітницю з одягом навиворіт. Люди часто вірять у різні казки, ти б тільки знав скільки я їх повигадував, щоб приховати свою суть. Здебільшого, сприймають за правду мої байки, а реальність їм важче усвідомити, та й не треба вона їм. Запам`ятай – ніколи не показуй свою суть, люди тебе не приймуть.

У цю мить Марк відчув себе вигнанцем. Здається тільки тепер усвідомив свою долю. Самотність і відлюдькуватість – це те, що його чекало. Якщо він житиме довго, то втратить усіх близьких людей. Що ж, така ціна за те, щоб володіти здібностями чугайстра. Занурившись у свої думки, не помітив як під’їхав до підніжжя Говерли. Степан урочисто оголосив:

- Все, далі потрібно підійматися пішки.

Марк закинув собі на плечі рюкзак, зачинив автомобіль і вони вирушили підкорювати вершину. Сходження відбувалося легше ніж очікував парубок. Він  зі Степаном взяли швидкий темп і, пройшовши значну відстань, навіть не відчув задишку чи втому. На відміну від Софії, яка плелася позаду і добряче відставала. Вони змушені були її чекати. Дівчина наче навмисно робила часті привали й жадібно пила воду, швидко спорожнюючи пляшку. Степан невдоволено бурчав, не приховував, товариство Софії для нього не бажане. Якби не вона, то вже б давно дісталися до місця призначення.

Нарешті через кілька годин, вони опинилися на вершині, де зустріли невелику групу туристів. Марк оглянувся довкола й окрім приголомшливих краєвидів одразу помітив прапор України, хрест та постамент у вигляді тризуба.

- І де тут шукати? Місць для схову зовсім немає, сподіваюся той топірець не закопали, інакше доведеться всю гору перекопувати.

Степан насмішкувато хмикнув. Відійшов трохи якомога далі від галасливих мандрівників, які робили фото на згадку, і у передчутті чогось неймовірного, потер свої долоні:

- Зараз поглянемо, у нас є мапа, навіть у такому випадку вона покаже де рити землю.

Чоловік володів демонстративним спокоєм. Поки Софія милувалася краєвидами, він дістав магічну карту та уважно дивився на неї. Насупив брови та голосно вилаявся.

- Не може бути, нічого не розумію. Чому зараз карта показує зовсім інше місцеперебування топірця?

Ніхто не наважився йому відповісти, адже й самі не знали відповіді. Трохи подумавши, чоловік з грізним виглядом підійшов до Софії та навис чорною тінню над нею:

- Зізнавайся, це справа твоїх рук?