Глава 30

Софія, легенько грюкнувши дверима, сповістила про свій прихід. Після того як ванну кімнату відвідав Марк вони покинули кімнату. Розплатившись на рецепції, відвідали ресторан, сніданки входили в ціну номеру, тому не було причини відмовлятися від них. Підживившись вони вирушили пішки до автобусної зупинки. Йшли хвилин тридцять, тому у них був час для розмов. Марк намагався триматися посередині та розганяти мовчазні іскри неприязності які вирували між Степаном та Софією:

- Де твій автомобіль? Чому ми не пересуваємося ним?

- У мене немає авто, навіть водити не вмію. - Софія хіхікнула. Щоб повернути собі щойно втрачений авторитет пояснив, - чугайстерам непотрібний транспорт. Я здатний розвивати велику швидкість перетворюючись на вітер, проте зважаючи на те, що поступово мої сили переходять до тебе, і з нами дама, то це вже не актуально.

Зробив особливий наголос на присутності дівчини, таким чином зайвий раз натякнувши на небажаності її компанії. Поки вони знову не почали гризтися між собою як собаки, Марк зауважив:

- Мандруючи автобусами втратимо багато часу.

- Не хвилюйся, ми їдемо до мого давнього знайомого й у нього я орендую авто, яке ти поведеш.

Степан так загадково це промовив, що підігрів цікавість до свого товариша. Трохи зачекавши на зупинці приїхав рейсовий автобус. Пасажири зайняли свої місця та вирушили у дорогу. Чоловік вважав це принизливим, чугайстер і користується громадським транспортом, сміх та й годі. Проте він відчував – сили покидали його, а ще ця наполеглива дівка добряче затримувала їх. Сам не знав, чому погоджувався з усіма її забаганками.

Майже за годину автобус прибув у потрібне місце. Від зупинки вони рухалися польовою дорогою та піднялися на гору. Опинилися на гірському хребті де своєю красою вражав краєвид. З усіх сторін їх оточували гори, хмари здавалися так близько, що можна доторкнутися руками. Маленькі хатинки нагадували сірникові коробки, а річка та дороги – вузенькі смужки. Клаптики лісів виділялися яскравим зеленим кольором та були схожі на неслухняні ворсинки  килиму, які вперто стовбичили.

Степан поглядом знайшов потрібний будинок на іншому пагорбі та показав на нього пальцем:

- Ось там живе мій товариш. Ще трохи й будемо на місці.

Йти довелося довше, ніж очікував Марк. Відстані у горах видаються оманливими, мізерний шлях несподівано перетворюється на нескінченний. Нарешті, коли він стояв на подвір`ї біля бажаного будинку, то зрозумів – дім не такий вже й крихітний як здавалося з висоти. Біля одноповерхового будинку зі стрімким дахом, стояла старенька жовта нива, а своїм гавканням вітала розлючена собака. Почувши такий галас, господар будинку одразу з’явився на порозі. Побачив свого давнього знайомого і з розкритими руками, кинувся до нього в обійми:

- Степане! Радий тебе бачити! Чому не попередив, що прийдеш у гості, я б курку зарізав?

Степан, поплескавши товариша по широкій спині, віддалився та провів язиком по своїм губам, видно, що ця перспектива йому сподобалася і він наче жалкував про свій несподіваний візит.

- Петре, я сам не знав, що буду у цих краях. Познайомся – це Марк та Софія, - чоловік показав рукою на них, і одразу зазначив їхній статус, - мої друзі. А це – Петро. Я опинився у скруті й мені потрібно позичити у тебе автомобіль. Не хвилюйся, Марк його поверне через чотири дні. Ми можемо скористатися твоїм транспортом?

- Звичайно! Для тебе, все що завгодно. Ви знаєте, Степан врятував мене від мавки. Всі вважають, що я божевільний, але цей чоловік підтвердить мої слова. Якось я пішов по гриби й у лісі до мене підійшла вродлива дівчина.  Думав, вона заблукала, але ж ні, слово за слово і я уже причарований її красою, йшов слідом за нею у невідомому напрямку. Раптом вона зупинилася, простягнула свої руки і яскраве світло з моїх грудей тягнулося до них. Одразу відчув слабкість. Хотів втекти, але не зміг поворушитися, моє тіло немов скувала залізними ланцюгами й для мене воно стало не підйомним. Коли вже думав, що настала моя смерть, раптом сталося диво. Велике волохате створіння з`явилося нізвідки. Воно схопило дівку і утворився вихор. Тіло красивої дівчини перетворилося на попіл, він наче невидимим вогнем спалив його. Гадав, що зараз ця істота з`їсть мене, але вона швидко втекла. Тоді з-за моєї спини вийшов Степан. Він налякав того монстра та врятував мені життя. До віку йому зобов’язаний.

Марка здивувала така відвертість перед фактично незнайомими людьми. Софія, слухаючи цю історію, спочатку пройнялася страхом, але вже під кінець розповіді, ніби не вірячи в її правдивість, насмішкувато поцікавилася:

- І як же Степану вдалося сполохати того монстра?