Глава 22

Дівчина з острахом спостерігала як Марк зі Степаном зникають в отворі стіни. Софія набрала повні легені повітря й вирушила слідом за ними. Прохолодна вода повністю огортала тіло. Дівчина намагалася плисти до верху, в надії, що там на неї чекає омріяна свобода. Випірнула на поверхню й полегшено видихнула. Впізнала знайомий котлован водоспаду, через який і потрапила до печери. Помітила чоловіків та поспішила до них. Степан стояв по пояс у воді, а Марк, у людській подобі, намагався розв’язати золотисте павутиння, що полонило чоловіка. Дівчина наблизилася та стала на ноги:

- Арахноїди нас не переслідуватимуть?

- Не думаю. Наскільки мені відомо, то вони не виходять зі своєї печери.

Така відповідь Степана, обнадіювала Софію, проте певні перестороги залишилися. Вона спостерігала як Марк безрезультатно намагається розплутати павутину. Від води вона зробилася м’якішою й не випускала колючок. Тугий вузлик попустився й зрештою розв’язався. Степан вражено підняв брови до верху:

- Хто б міг подумати? Павутина слабшає від води. Ця несподіванка дуже тішить.

Ще трохи пововтузившись, Марк повністю звільнив чоловіка від набридлих пут. Вони вийшли на берег й почали викручувати мокрий одяг. Залишений рюкзак валявся у густій траві. Хлопець радів, що його ніхто не взяв і з подивом спостерігав, як Степан вміщує золотисту мотузку у ранець.

- Вирішив зберегти сувенір на згадку?

- Ти не розумієш, ця павутина, - чоловік злегка підняв її й волокна яскраво переливалися під сонячним промінням, - справжній скарб. Хоч розрізати її неможливо, але може для чогось і згодиться.

Марк згадав про свій невеличкий скарб, який вдалося винести з печери. Зарився долонею в кишеню й витягнув сяйливий камінь, що освітлював грот. Як тільки до нього торкнулися сонячні промені, мінерал одразу зітлів та перетворився на попіл. Хлопець здивовано покосився на Степана:

- Як так?

- А що ти хотів? Ці камені мають таку властивість.

Юнак сумним поглядом спостерігав як вітер підхоплює рештки попелу й звільняє долоню. Марк обтрусив руки й не залишилося жодного сліду, який би нагадував про загадковий мінерал. Софія вийшла з кущиків, за якими викручувала одяг і підійшла до чоловіків.

- Куди далі?

- Потрібно дістатися до траси. Там знайдемо якийсь транспорт і доберемося до одного цікавого місця, - Степан не поспішав виказувати назву «цікавого місця».

Він зачепив рюкзак на блискавку й простягнув Марку. Хлопець мовчки закинув його на плечі та попрямував до лісу. Сонце стояло високо в небі й у повітрі витала полуднева спека. Шлях назад здавався коротшим ніж до водоспаду й вже за годину вони опинилися біля траси. Цього разу Софія не робила зупинок і лише тепер потягнулася за водою, яку тримав Марк. Дівчина зробила жадібні ковтки й повернула пляшку. Одяг встиг трохи підсохнути й з нього вже не стікала вода. Степан зупиняв автомобілі, що проїжджали поруч, проте жодна так і не зупинилася. Софія, обмахуючись долонею й так рятуючись від спеки, озвучила найгірші підозри:

- Що будемо робити, якщо ніхто не зупиниться.

- Зупиниться, - Степан говорив впевнено і його слова прозвучали з нотками злості. – А ні, то підемо пішки.

Така перспектива явно не радувала дівчину. Вона примостила руки на своїй талії й насупила брови:

- Нам далеко?

- Якщо скоротити шлях і піти полонинами, то не дуже.

Софія ще більше скривилася. Степан змахнув рукою, зупиняючи сірий автомобіль, що наближався. Авто проїхало повз подорожніх і зупинилося в кількох метрах від них. Чоловік підбіг до транспорту та відчинив передні двері. За кермом сидів сивоволосий чоловік з червоними щоками, які нагадували буряки.

- Доброго здоров’я! Не підвезете нас до Болехова?

- Чого ж не підвезти, мені по дорозі. Сідайте, - водій кивнув і радісно посміхнувся.

Степан зайняв місце попереду, а Марк з Софією сіли позаду. В автівці працював кондиціонер і рятував від спеки. Сонячні проміння заглядали у вікно й Софія, ховаючись від нього, підсунулася ближче до хлопця. Марк опустив погляд і побачив на її руці дві червоні цятки, що нагадували сліди від укусу арахноїда. Щоб впевнитися, хлопець подивився на свою руку й виявив, що рани від зубів павукоподібних вже немає. Вона затягнулася й тепер там абсолютно ідеальна шкіра. Марк нахилився до дівчини й прошепотів на вушко:

- Тебе кусали арахноїди?

- Ні, ти про що? 

Хлопець доторкнувся до її руки й вказав на рану:

- Звідки це в тебе?