Глава 20

Дівчина винувато заховала погляд у землю. Мовчала і не насмілювалася поглянути в обличчя Марка. Зрештою хлопець легенько смикнув її за руку:

- Не хвилюйся, ми виберемося звідси.

- Я не хочу залишати Степана, гадала, тобі не відомо де його шукати, - різко підвела погляд сповнений рішучості, - не зволікаймо. Арахноїди можуть повернутися будь-якої миті.

Марк відпустив її долоню та розвернувся. Впевнено попрямував вперед, трощачи кістки тварин під ногами. Сподівався знайти Степана швидко. Хоч і розумів, що наражає Софію на небезпеку, проте мусив спробувати врятувати чоловіка. Йшов знайомими коридорами печери й прислухався до найменшого шурхоту, з острахом очікуючи на зустріч з арахноїдами.

Оминувши дві розвилки, почув як хтось наближається. Зупинився й приклав пальця до рота, цим жестом показуючи Софії, щоб мовчала. Не довго думаючи, вказав на бічний прохід, що виявився тупиковим. Дівчина боязко заховалася у ньому й притулилася спиною до стіни. Чугайстер став поруч, заслонюючи собою подругу. Яскравий мінерал освітлював коридор і видавав їхню присутність. Марк доторкнувся до сяючого каменю й обвів кігтем навколо, намагаючись вибрати його з породи. Приклав зусилля й мінерал засяяв у широкій долоні. Стиснув пальці та заховав камінь в кулаку. Відчутно потемнішало й хлопець сподівався, їх не помітять.

Арахноїди рухалися швидко та майже безшумно. Проте чугайстер чітко чув квапливі кроки, що наближалися. Затамував подих й напружено чекав, обдумуючи варіанти своїх дій. Двоє павукоподібних пройшли повз прохід. Здавалося, вони поспішають й зовсім не оглядалися довкола. Марк зачекав, поки шум кроків зникне й тільки тоді вийшов з тіні тунелю.

Софія здавалася схвильованою та блідою. Чугайстер підбадьорливо кивнув їй і продовжив свій шлях. Мінерал, що досі сяяв у руці, заховав до кишені штанів. Опинившись у вузькому гроті, зупинився. Гадав, Степан тут, але печера виявилася порожньою. Не хотів зізнаватися Софії, що тепер й гадки не має де шукати чоловіка. Сподівався, його утримують десь поруч, тому протиснувся у вузький прохід.

Попереду лунав звук дзвінкого металу. Марк обережно наближався, намагаючись рухатися безшумно. Оминув каміння, що обсипалося й невеличкою купкою лежало на його шляху. У невеличкому гроті побачив Степана, обмотаного золотистою широкою мотузкою з павутини. Його руки скріплені одна до одної й прив’язані до тіла. Зі стіни виглядали широкі залізні кільця, до яких зав’язали мотузку, цим самим унеможливлюючи втечу полоненого.

Марк зрадів такій знахідці й квапливо пройшов у грот, ледь не перечепившись об масивний валун. Степан підвів голову й хмикнув:

- Не думав, що ти звільнишся і знайдеш мене. Ще й в такому вигляді. Бачу зміг перетворитися. Похвально.

- Дякую! – хоч хлопець і відповів скупо, проте його серце наповнилося втіхою. Це вперше Степан так відкрито висловив похвалу.

Софія сором’язливо стояла позаду, зацікавлено дивлячись на ув’язненого. Марк підійшов до чоловіка й доторкнувся золотистої павутини. Таке він бачив уперше. М’яка, гладка та шовковиста, приємна на дотик. Проте як тільки хлопець різко смикнув її з наміром розірвати, нитки загрозливо підняли дрібні волосинки й мотузка стала колючою. Хлопець одразу забрав руку назад. Степан розчаровано похитав головою:

- Це не звичайна павутина, її не пошкодиш. Напевно ти вже помітив, що павутина арахноїдів дуже міцна, а цю – сплела сама королева. Такі нитки неможливо перерізати.

Марк повністю проігнорував цю інформацію й вп’явшись кігтями в мотузку, знову намагався розірвати її. Волосинки потовщали й перетворилися на гострі колючки. Павутину не вдалося навіть продірявити, не те, щоб розірвати. Хлопець зробив крок назад й не стримував обурення:

- То що тепер ти тут прив’язаний довіку? Якось вони тебе прив’язали, значить можна і звільнити. Може перетворишся на вихор?

- Гадаєш я б таке не зробив, якби міг? – у голосі Степана відчувалася легка образа, - ця павутина вбирає магію. Я не можу нею користуватися, чари ніби законсервовані в моєму тілі, завдяки цьому Ельвіра не може мене вбити. Поки що. Як тільки сила повністю перейде до тебе я стану звичайним смертним.

- Тоді розв’яжемо її, - хлопець з ентузіазмом намагався розплутати тугі вузли. Софія допомагала, але це не принесло результатів. Степан ошелешив новою інформацією:

- Ви їх не розплутаєте. Арахноїди коли зав’язували павутину, то скріпили її своїми нитками. На волокнах королеви це як супер клей, навіть не витрачайте даремно сил.

Марк опустив голову й думав як знайти вихід із ситуації. Софія наблизилася ззаду. Поглянула на Степана й ніби заглядала в його душу:

- Що нам тепер робити?

- Не знаю. Я бачу лише один вихід – тікати. Проте самі ви не знайдете топірець і не знищите повітрулю. Мабуть, вирушайте до Івана, можливо він щось вигадає. За мною повертатися не варто, я вже своє життя прожив і навіть більше, - чоловік на  мить замовк, наче згадуючи щасливі миті. Важке зітхання пролунало печерою й чоловік звернувся до Марка: - Шкода, що не встиг передати знання, але нічого, мольфар допоможе тобі. Йдіть, поки арахноїди не повернулися.