Глава 16

Спершу, здалося, що то звичайний чоловік. Довге чорне волосся прикривало оголений торс. Насуплені густі брови й чітко виражені вилиці, додавали зайвої суворості. Проте погляд приковували шість круглих темних очей, розміщених на голові в ряд, бліда шкіра, немов покрита молоком, та м’язисті руки. Замість ніг у чоловіка загрозливо виступали  чотири пари павукових лапок з кігтиками.

Марк застиг на місці й не рухався, дивлячись на цю істоту. Поки він шукав розумне пояснення побаченому, Степан тихо прошепотів:

- Арахноїд.

Істота грізно зашипіла, показуючи гострі ікла. Це слугувало спусковим механізмом для Марка. Він не роздумуючи кинувся тікати. Зробив декілька швидких кроків й з бічного проходу на його шляху постав інший арахноїд. Хлопець наштовхнувся на нього, наче на кам’яну брилу, і впав на заплетену павутинням підлогу. Цей арахноїд мав світле волосся, дещо закручене на кінчиках. Марк підвівся на ноги й у пошуку захисту поглянув на Степана. Чоловік спокійно стояв, і навіть не зрушив з місця. Здавалося, що ці створіння зовсім його не лякали. Злегка посміхнувся й знизав плечима:

- Новенький. Вибачте йому, то хлопчина вперше побачив арахноїдів.

- Воно помітно, - дещо хриплим голосом заговорив блондин і хижо зіщулився. З такої реакції Марк не розумів чи варто остерігатися їх. Павукоподібний перевів погляд на Степана й сердито насупив брови, - чого малечу топчете?

Марк відчув як з нутрощів до його горла підійшов клубок павутини. Думка про те, що він убив живу істоту колючими тенетами огорнула серце. Сподівався, що павук живий, проте суворі обличчя арахноїдів підштовхували на песимістичні висновки. Тихим голосом зміг видушити з себе:

- Я випадково.

- Випадково чи ні, але шкоду завдано. Йдіть вперед, - арахноїд почав наступати, змушуючи Марка крокувати до Степана, який рухався за чорнявим арахноїдом. Вони завертали у заплетені павутиною кам’яні коридори й чим далі просувалися вглиб печери, тим страшніше ставало Марку. Він прошепотів біля Степана, сподіваючись, що він почує:

- Нас вб’ють?

- Тебе – ні, не зможуть, ти ж тепер чугайстер. А мене можливо, але не тепер, а тільки тоді, коли мої сили повністю перейдуть до тебе.

Чоловік сказав це спокійно, особливо не криючись від арахноїдів. Вони вийшли до просторого овального грота з тьмяним світлом. Степан зробив крок убік й Марк мимоволі затамував подих. Навколо стін стояли арахноїди. З людськими головами та тілом, й ногами павука, здавалися химерними створіннями. Вони відрізнялися між собою за кольором волосся, очей, рисами обличчя, статурою та навіть зростом.

В центрі імпровізованого кола стояла арахноїдка. Фіолетове волосся спадало до поясу та повністю прикривало оголені груди. Чорні масивні лапи із сірими волосками здавалися загрозливими. Великі круглі волошкові очі з дрібними зіницями дивилися на Марка і від цього погляду, що пронизував аж до кісток, хотілося втекти, сховатися й ніколи не згадувати. Ледь помітні сірі вени виднілися на молочній шкірі, а калинові вуста розтягнулися у фальшивій посмішці:

- Чугайстере! Багато років минуло з дня останньої нашої зустрічі. Ти мені винен. Невже привів цього хлопця, щоб спокутувати свій гріх?

Марк боязко поглянув на Степана. Підозра, що цей чоловік привів його сюди у якості жертви, підступно підкралася до серця та нашіптувала найгірші сценарії розвитку подій. Обличчя Степана залишалося беземоційним і хлопець навіть не здогадувався про його справжні наміри. Він злегка кивнув:

- Королево Ельвіро! Моє шанування. Я сподівався, що те невеличке непорозуміння вже давно забуте.

- Непорозуміння? – арахноїдка грізно прошипіла й в одну мить опинилася біля Степана. Волохатою лапою доторкнулася до коміра клітчастої сорочки й повільно провела кігтиком вниз. Дісталася до першого ґудзика та сіпнула так, що він відірвався й майже безшумно впав на підлогу. Чоловік продовжував стояти з байдужим виразом обличчя, своєю поведінкою ще більше дратуючи королеву арахноїдів. Вона продовжувала обурюватися:

- Ти викрав мою здобич і називаєш це невеличким непорозумінням?

- Припини, той хлопчик здавався дуже худим, малим, і ви б ним все одно не наїлися.

- А це вже не тобі вирішувати! – Ельвіра забрала мохнату лапу від чоловіка й грізно оголила зуби.  – Суть у  тому, що ти насмілився викрасти нашу здобич.

Марк помітив, як пожвавішали арахноїди. На їхніх обличчях з’явилося презирство. Здавалося, якби могли, то помстилися б Степану тут і зараз. Проте чоловік, ніби не помічаючи цієї ненависті у їхніх очах, продовжував залишатися спокійним.

- Він був ще зовсім дитиною. І багато років минуло, щоб й досі тримати образу.

- Дитиною, яку ти вкрав у нас. Минуло й справді багато – сто тридцять чотири роки й чотирнадцять днів, тож мене цікавить чому ти прийшов саме сьогодні. Що тобі потрібно?

Степан безстрашно дивився в численні очі Ельвіри й мовчав. Явно обдумовував, чи виказувати справжню причину цього вимушеного візиту. Зрештою, поправши комір сорочки, наче дуже переймається своїм виглядом, зізнався:

- Ходять чутки, що древній топірець, обпалений вогнем дракона, захований у вашій скарбниці.

Арахноїдка, жваво перебираючи лапами, відійшла назад.