Глава 14

Вони йшли мовчки. Кожний з них думав про одне і те ж, проте ніхто не наважувався озвучити це вголос. Польова дорога, по якій пролягав їх маршрут, змінилася на гравійну, а кількість будинків зростала. Спустившись з пагорба, Степан впевнено підійшов до чоловіка, який сидів за кермом старенького автомобіля:

- Відвезеш нас до Корчина? Щедро заплачу.

Водій трохи подумав, поглянув на своїх ймовірних пасажирів та погодився. Одразу обговорили вартість поїздки й транспорт вирушив в дорогу. Проїжджаючи повз кафе, зупинилися на сніданок. Степан оплатив рахунок за всіх, розумів – вони ще студенти, тож зайвих грошей не мають. Проминувши декілька сіл, дісталися до місця призначення. Розплатившись з водієм, чоловік повідомив:

- Далі підемо пішки, тут недалеко.

Марк закинув рюкзак на плечі та вирушив слідом за Степаном. Ґрунтова дорога вела на пагорб, де височіли дерева. Сонячні промені допитливо заглядали через гілки та торкалися землі. Вітер шелестів листям, співаючи сумну пісню.

Через поганий стан ґрунтової дороги, кроки Софії здавалися важкими. Вона повільно йшла і відчутно відставала від чоловіків, час від часу зупиняючись та віддихуючись. Через пів години, Степан не витримав й висловив своє обурення:

- Софіє, ти нас тільки затримуєш. Ми з Марком самі піднімемося й все зробимо. Буде краще, якщо чекатимеш нас тут.

- Я не залишуся сама посеред лісу. Тут є дикі тварини? Вони ж можуть напасти, - дівчина зігнулася, поставила руки на коліна й глибоко дихала. Опустила голову й навіть не дивилася на Степана, але навіть не бачачи її обличчя, у словах відчувалася образа.

- Поблизу немає хижих тварин, тобі нічого не загрожує.

Степан говорив переконливо, але його впевненість не розділяв Марк:

- Ми не залишатимемо Софію, дійдемо разом. Просто варто зробити привал.

- Такими темпом ми й до завтра не дійдемо, а йти тут небагато, ще трохи залишилося, – Степан тужливо поглянув на кінець дороги, що ховався за листяним лісом.

- Тим більше якщо недалеко, то трохи відпочинемо, - навіть не чекаючи схвалення, Марк зняв рюкзак з плеча й дістав пляшку води. Не вагаючись, простягнув її Софії, - будеш?

Дівчина кивнула та взяла пляшку до рук. Жадібними ковтками пила воду так, немов вже декілька днів ходить під пекучим сонцем у жаркій пустелі. Нарешті відірвала її від спраглих губ та закрутила кришечку.

- Дякую! Мені вже краще.

- Стомилася? – Марк подумки вилаяв себе за таке безглузде запитання. Адже бачив, що втома прокралася до дівчини й важким тягарем осіла на плечі. Софія всміхнулася й перев’язала волосся у високий хвіст з якого стирчали неслухняні волоски.

- Трохи. Все, я готова підкорювати цей шлях, - на підтвердження щойно сказаних слів, вона почала неспішну ходу. – До речі, а куди ми йдемо?

- Водоспад Гуркало. Дуже цікаве місце і мало хто знає про його особливість.

Степан говорив загадками, які хотілося одразу відгадати. Марк повернув рюкзак на плечі і йшов поруч з дівчиною.

- І яка в нього особливість?

- Побачиш коли дійдемо.

Небажання Степана відкривати таємниці лише підживлювало цікавість. Зробивши ще два привали, щоб дівчина трохи відпочила, нарешті почулося дзюрчання води. Декілька кроків і водоспад виник перед очима. Широкий каскад, з висоти приблизно п’яти метрів, розділений скельним виступом на два потоки, з гуркотом спадав у водобійний котел. Кам’яниста неглибока річка змійкою стікала вниз. Скельна порода, що ховалася за листям дерев, нагадувала аркуші закритої книги. Марк поглянув навколо, але нічого дивного не помітив.

- Ну, і яка особливість цього місця?

- Ти нетерплячий, - Степан підморгнув та почав роззуватися. – Приєднуйся, й скоро сам все побачиш.

Чоловік підкотив штани й зайшов у воду, яка ледь покривала ступні. Марк не вагаючись позбувся кросівок та рюкзака, й усміхнувся дівчині.

- Постережеш?

Не чекаючи на відповідь, став у воду. Прохолода огорнула шкіру у неприємні обійми й хлопець мимоволі здригнувся. Не показуючи вигляду, впевнено ступав кам’янистим дном, наближаючись до Степана:

- І де ми тут знайдемо топірець?

- Пірнай за мною.

Степан зник у котловані, повністю покрившись водою. Марк знизав плечима й набравши у легені повітря, кинувся за ним. Вода одразу намочила одяг, затекла у вуха, й своєю прохолодою викликала тремтіння у тілі. Проте вже за декілька секунд, хлопець не відчував холоду. Немов невидима тепла ковдра покрила тіло й не дозволяла замерзнути. Марк не очікував, що котлован виявиться настільки глибоким і повністю покриє його зріст. На противагу мілкій річечці, у яку перетворювався водоспад, така угловина здавалася гігантською.

Хлопець бачив як Степан уважно ощупує дно. Його руки торкнулися великого каменю, що прикривав бічну стінку котловану. Чоловік напружився й відсунув камінь вбік, відкриваючи прохід у печеру. Помахом руки запросив Марка наблизитися. Парубок підплив та із захопленням почав оглядати вузький прохід. У ньому світилися дрібні цятки, що освітлювали стіни невеликого округлого простору. Занурив руку в отвір і відчув повітря. Прозора стінка, наче мильна бульбашка, не дозволяла воді потрапити до печери.