Глава 13

 З болем в очах Степан перевів свій погляд на Івана. Що ж він за чугайстер такий? Не зміг впоратися з купкою нікчемних мавок та врятувати друга. Сили покидали його, ще три дні тому він би запросто знищив їх усіх навіть у їхній пташиній подобі, а сьогодні – забракло могутності. Важко прийняти те, що прийшов час передати свої здібності наступнику, нехай і такому м’якотілому. Відчував своїм обов’язком встигнути надати якомога більше знань. 

Іван лежав на підлозі й важко дихав. Степан наблизився до нього й простягнув руку. Мольфар схопився за неї та підтягнувшись, сів.

- Не встигли. Мавка забрала в мене магічні здібності. Тепер я не можу називатися мольфаром. Мені вже не допоможеш. У мене було видіння. Я знав, що сьогодні втрачу сили, усвідомив - така моя доля. Саме тому запалив люльку і я не відчув наближення мавок. Дим тютюну перебиває їхній запах. Так судилося, саме тому я не опирався.

Степан міцно стиснув губи. Розумів, у цьому частково його провина, адже не зміг захистити від мавок і підозрював, вони з’явилися тут через його візит. Облишивши всі сентименти, поглянув на Марка та швидко  повідомив план подальших дій:

- Нам потрібно йти, у нас мало часу, - підійшов ближче до Марка та скупо констатував факт, - тобі доведеться стати чугайстером і вбити повітрулю. У мене на це забракне сил і щоб я міг хоч якось тобі допомогти у цьому, ми маємо поспішити, поки мізерні магічні здібності ще зі мною.

Марку важко сприйняти нові обставини у яких він опинився. Проте, зараз головне завдання – знайти древній топірець та звільнити туристів, а далі – діятиме по ситуації. Степан вийшов з хатини й Софія смикнула хлопця за рукав:

- Тобі не здається небезпечним шукати топірець який може вбити тебе? Можливо, краще щоб він і досі залишається у невідомому місці, а з повітрулею упорається Степан.

- Мене все життя могли убити будь-чим, це тепер я ніби незнищенний, тож наявність зброї нічого не змінює. Якщо існує хоча б маленька ймовірність, що вона допоможе звільнити полонених людей, то варто ризикнути. Чугайстер сам не впорається, ти ж чула пророцтво мольфара, ти ще маєш відіграти якусь важливу роль у цій справі.

Марк справді не боявся. Тепер, коли він відчув міць чугайстера, почувався зобов’язаним врятувати бранців. Маючи таку силу, не міг нею нехтувати й навіть подоба волохатого звіра уже не здавалася йому такою страшною. Проте Софія залишалася не у захваті від цього рішення.

- І ти йому повірив? Невже навіть й думки не допускаєш, що Іван міг помилитися.

Звичайно, спочатку він сумнівався, але після побаченого впевнився – у цього чоловіка й справді були магічні здібності. Можливо йому не судилося величне майбутнє, про яке говорив мольфар, але Марк повинен спробувати, інакше все своє життя шкодуватиме, що не використав цей шанс. Щоб закінчити цю безглузду розмову, він впевнено заявив:

- Поки сила чугайстера в мені, я не можу стояти осторонь. Допоможемо Степану, і хто знає, може пізніше вийде спекатися цього прокляття.

Розвернувся і вийшов з хатини. На подвір'ї помітив низеньку жінку, яка у невеличкій мисці несла курячі яйця і явно впізнала Степана. Вона поправила свою квітчасту хустку, яка охайно зав’язана у неї на голові, та не приховуючи своєї неприязні, мовила:

- Степан! Якщо ти тут, то значить мого Івана вже немає. Він попереджав мене чим закінчиться твій візит, тільки не знав коли саме ти прийдеш. То скажи, його передбачення справдилося, невже моя надія на його помилку марна?

Марк бачив, як непросто даються Степанові слова. Він нахмурився та сумно похитав головою:

- На жаль, я не зміг відвернути напад мавок. Пробач.

Миска випала з рук зблідлої жінки й розбита шкарлупа та яскраві жовтки яєць виднілися на зеленій траві. Проте, їй було байдуже до яєць і вона опустилася на коліна, бруднячи свій одяг. Не піднімаючи погляду, який був нечітким через нахлинувши сльози, вона намагалася стримати свої емоції:

- Йди, Степане. Ти привів з собою смерть. Я хоч і знала - це станеться, але не думала, що буде так боляче.

Вона не могла знаходиться поруч з чугайстром, боялася, що не витримає і накинеться на нього зі звинуваченнями, хоча у глибині душі усвідомлювала – його провини у цьому немає. Здригнулася, коли почула знайомий голос:

- Хто тут привіз смерть? - Жінка боязко підняла погляд та заклякла. На порозі старої хижки стояв Іван. Її Іван! Дещо блідий, злешка похитувався, але живий! Чоловік притулився плечима до стіни. - Мене встигли врятувати від мавки, проте магічних здібностей я вже не маю. 

Жінка спохватилася й підбігла до Івана. Полонила у міцні обійми й хаотично заціловувала його обличчя. 

- Але ж ти казав, що помреш.

- Як бачиш, лише втратив сили. Чи сказати тій мавці, щоб повернулася й закінчила свою справу?

- Дурень! - жінка легенько вдарила Івана кулаком в плече. - Хто так жартує?

Степан розумів - цим двом потрібно побути наодинці. Він попрощався, кивнув своїм супутникам та поспішив якнайшвидше покинути це місце.