Вступ: Народження Хранителя

Вітри ковзали над долинами Каліанту, несучи запах свіжих трав і річкової вологи. Це був той рідкісний час року, коли туман ще не встиг спалити ранкове сонце, а роса тримала на собі відбитки зірок — так, принаймні, казали старі баби, що сиділи на призьбах і нічого не робили, окрім як стежили за чужим життям пильніше, ніж за власним городом.

Серед пагорбів, укритих цим самим туманом, на західному березі Сільди, на околиці невеликого дроуського села, у домі родини Дроу пролунав перший крик новонародженого. Крик був гучний, впертий, ніби дитина вже сперечалася з кимось невидимим — і програвати не збиралася.

— Ну от, — видихнула бабка-повитуха, витираючи руки об фартух, поплямований так, що жоден колір уже не можна було назвати початковим. — Горлатий. Або дуже впертий, або дуже наляканий. А може, і те, і те одразу, як воно зазвичай і буває з нами.

Хлопчик мав пронизливі очі кольору срібла — не сірі, як буває в немовлят, що згодом темніють, а саме срібні, холодні й ясні, немов хтось влив у них розплавлений місяць. Його назвали Діаріс — «той, хто чує поклик зірок», як казали старійшини, хоча дехто в селі бурчав, що ім’я занадто пишне для сина фермера, і що зірки навряд чи будуть слухати крик немовляти, у якого ще молоко на губах не обсохло.

Батько хлопчика, Дахріс, був простим фермером. Він із любов’ю обробляв землю на західному березі, ловив рибу в чистих водах Сільди і вірив у працю як у найвище благословення. Руки в нього були великі, потріскані від сонця й вітру, темна пурпурна шкіра в бруді майже зливалась із землею, яку він обробляв. Але коли він брав сина на руки, рухи ставали обережними, майже боязкими — як тримають фарфорову ляльку, що можна розбити навіть необережним словом.

— Ти диви, — казав він тихо, дивлячись у ті срібні очі, — не встиг народитися, а вже дивишся на мене так, ніби я тобі щось винен.

— Ти йому винен усе життя, — відповідала з ліжка Акасі, змучена, але усміхнена. — Так уже влаштовано з батьками. Навіть у нас.

Мати хлопчика, Акасі, володіла знанням трав і зіллів. Її еліксири врятували чимало душ на західному березі, і за порадою до неї йшли навіть здалеку — селяни з сусідніх долин, купці, що застуджувалися в дорозі, і навіть один раз старий мисливець, якого демон помітив своєю скверною так, що інший цілитель тільки б руками розвів і почав готувати саван. Акасі не розводила руками. Вона розводила трави, кип’ятила, шептала над казанком щось, що місцеві вважали дивадством, а сама Акасі — просто алхімічним виробом, приправленим полином.

— Знаєш, чому люди мене бояться більше, ніж поважають? — якось запитала вона Дахріса, коли той приніс їй оберемок зілля з лугу. — Бо я знаю, що їх убиває. А знання про смерть люди завжди плутають із бажанням її принести.

— А ти хочеш її принести? — жартома спитав він.

— Тільки бур’янам на грядці, — відповіла вона, і в очах у неї на мить майнуло щось важче за жарт, ніби вона знала більше, ніж могла сказати вголос.

Дахріс тоді не надав цьому значення. Пізніше він пошкодує, що не запитав.

Але щастя, як ранковий туман, недовговічне. Коли Діарісу виповнилося чотири роки, дім родини оповив інший, значно зловісніший дим — із алхімічної лабораторії Акасі, невеличкої прибудови позаду хати, куди дітям заходити суворо заборонялося, а дорослим — тільки з дозволу господині.

Того вечора Дахріс повертався з поля пізніше, ніж зазвичай — заблукала вівця, довелося шукати по кущах, лаючись і проклинаючи власну доброту, через яку він тримав тварин, замість того щоб просто їсти те, що вродило само. Він побачив дим здалеку, ще з пагорба, і спочатку подумав, що це просто вогнище, яке Акасі розпалила, щоб зварити чергове зілля для беззубої тітки Гальди з сусіднього двору.

Потім він побачив, що дим чорний. А чорний дим від трав не буває.

Він біг так, що потім тиждень не міг дихати без болю в грудях — і не тільки через біг. Коли він дістався до прибудови, полум’я вже облизувало дах. Усередині, серед розбитих глеків і розсипаного зілля, лежала Акасі. Нерухома. Наче спала — якби сон міг бути таким тихим і таким остаточним.

Поруч із нею стояв перекинутий стіл. Один із глеків, який вона завжди тримала на верхній полиці (той, із найрідкіснішим коренем), лежав розбитий далеко від інших — ніби його кинули, а не просто впустили. На кам’яній підлозі, там, куди полум’я ще не дісталося, блищала тонка срібляста крапля. Вона не випаровувалася. Не горіла. Просто була.

Стража, що прибула наступного ранку — заспана, незадоволена тим, що доводиться їхати в таку далечінь заради «якоїсь селянки з західного берега», — оголосила нещасний випадок: помилка експерименту, випари, що стали фатальними. Такі речі трапляються, сказали вони, знизуючи плечима з тією байдужістю, яку мають люди, для кого чужа смерть — це просто рядок у звіті, який треба заповнити до обіду.

Дахріс не вірив. Він знав Акасі. Вона могла помилитися в тому, скільки покласти цукру в чай — і то раз на рік. Але не в зіллі. Не в тому, чому вона присвятила все своє життя.

— Вона перевіряла кожен крок тричі, — сказав він старості села, коли той прийшов висловити співчуття з тим виразом обличчя, який люди тримають напоготові саме для таких випадків. — Тричі, розумієш? Вона рахувала краплі вголос. Я чув це щовечора десять років поспіль.

— Горе туманить розум, Дахрісе, — відповів староста, поплескуючи його по плечу так, ніби втішав корову, що втратила теля. — Іноді нещасний випадок — це просто нещасний випадок. Особливо коли людина працює з тим, із чим краще не працювати.

Але в спаленій лабораторії, коли попіл охолов, Дахріс знайшов дещо більше. Уламок глека, який не належав жодному з відомих йому зіль Акасі. На денці, ледь помітний, був витравлений символ, схожий на переплетені нитки. Поруч, під обгорілою дошкою, лежала тонка темна волосина — не її. Акасі мала волосся майже чорне, з ледь помітним синюватим відливом, як у більшості дроу на цьому березі. Ця була іншою.