Хранитель часу (феєрія)

Чоловік сидів на лавці під квітучим каштаном, милуючись веселим пташиним гомоном. Чорні гостроносі шпаки, немов маленькі музиканти, виводили свої трелі, перелітаючи з гілки на гілку й наповнюючи повітря дзвінкою мелодією. Потім вони з важливою поставою заходили до своїх яскравих домівок, прибитих до стовбурів дерев, немов до маленьких казкових замків. Весело щебетали й пищали ластівки, прорізаючи гострими крилами зеленувато-синє небо.

Андрій Олександрович вдихнув на повні груди свіже повітря, напоєне запахами трави й листя. І на мить йому здалося, що ця чудова весна буде нескінченною... Незважаючи на усвідомлення того, що час невблаганний, він хотів, аби ця мить тривала вічно.

Спогад про ювілей, що нещодавно відгримів, лишив у душі гіркий присмак. Шанобливі погляди колег, байдужість рідних і підлесливі вітання сина лише підкреслили самотність і порожнечу, що оселилися в його серці.

Все-таки шістдесят років! Велика частина життя Андрія Олександровича промайнула подібно до кулі з револьвера, з якого випалив у далекому дитинстві його удачливий суперник Жорка Кузьменцов.

Трамвай, немов яскрава комета, промчав повз, залишивши по собі хвіст із веселих студентів. Дівчата в яскравих куртках і хлопці в джинсах, зачіпаючи одне одного сумками, попрямували до кіоску, де на них чекали ароматні булочки, що обіцяли смачний початок дня. Їхній сміх і гомін наповнили ранок радістю та енергією.

Серце Андрія пропустило удар, коли його погляд зупинився на дівчині в червоній сукні. Чорне волосся, кирпатий ніс — усе нагадувало йому літні дні юності, коли він закохувався з першого погляду.

Дуже схожа чорноволоса дівчина з карими очима підморгувала йому, незмінно підказувала, допомагала в різних розвагах та іграх, явно симпатизуючи. І ще довго потім він не міг забути її чарівний образ. Струнка постать, чорне волосся, що спадало на плечі, юні пружні груди й грайливий блиск в очах!

Йому пригадалося, як вони сиділи на обриві, дивлячись на спокійну водну гладь, а він, затамувавши подих, розповідав про свої пригоди в Індії. Саме тоді, коли його очі сяяли від захоплення, час ніби сповільнився.

Друзі й подруги, які щойно поряд курили й теревенили, давно кудись зникли, залишивши їх наодинці, а він тонув у тих бездонних очах кольору шоколаду й більше нічого не бачив, нічого не усвідомлював у цьому світі.

Наступні дні він ходив сам не свій. Таня покинула селище, поїхавши з батьками додому, до міста, а він сумував, тиняючись запорошеними дорогами й повертаючись туди, де вони любили гуляти разом. Його серце палало бажанням знову побачити Таню, і він мріяв про день, коли зможе приїхати до міста й відшукати її.

Звісно, Андрій міг піти до суворої бабки Катерини, у якої влітку жила Таня Литвиненко, і запитати адресу дівчини, але не наважувався. У ті роки він жахливо боявся, соромився виставляти свої почуття напоказ! Та, власне, таким залишився й зараз. Йому було легше померти, ніж горіти від сорому через те, що хтось може дізнатися про його перше юнацьке кохання!

Але, повернувшись до міста з червоними черепичними дахами, яке мирно спало під сріблястими зорями, що падали в серпні, Андрій уже наступного дня вирушив на пошуки.

Він став навідуватися до кінотеатру «Оріон», куди любила ходити Таня. Звичайно, у такий спосіб розшукати дівчину було нелегко, але Андрію пощастило. В один із днів, перед самим сеансом, він нарешті побачив Таню! Дівчина була з подругою й у своїй атласній сукні здавалася сліпучою. Вона щиро зраділа Андрію. Вони із задоволенням посміялися на французькій комедії, і зустрічі відновилися.

У вересні почалися уроки в школі, і вони з Танею стали зустрічатися рідше. Одного з оксамитових днів ранньої осені Андрій побачив Таню під руку з жвавим, але дуже красивим хлопцем з їхньої школи, Георгієм Кузьменцовим.

Георгій був сином офіцера-фронтовика. Андрій не дуже дружив із Жоркою, але все-таки бував у нього вдома, бо знав декого з його компанії. Жорка любив похизуватися батьковою військовою формою. Він навіть надівав кашкет і виймав із піхов стару блискучу шаблю, чим, звичайно ж, справляв незабутнє враження!

Різким поворотом у житті Андрія став один із весняних вечорів, коли він із другом прийшов на дискотеку. Була тут і Таня з подругами.

Прагнучи випередити всюдисущого Жорку, який маячив неподалік зі своєю компанією, Андрій поспішив запросити дівчину на танець. Це був один із тих моментів у житті, що запам'ятовуються назавжди!

Темноволоса Таня в кремово-білій сукні легко кружляла з ним у танці, і Андрій зовсім утратив голову. Але спиною він відчував важкий погляд Георгія Кузьменцова.

О, це був чарівний вечір! Повітря було напоєне пахощами квітучих трав, а зорі мерехтіли на нічному небі. Світ обертався навколо закоханих, мов карусель... І сріблясті струмені бурхливої зливи омивали земну твердь, і вітер тріпав мокрі гілки, і щасливий Андрій, який проводжав Таню додому, був залишений ночувати в її домі...

А вранці, тихо приголомшений усім, що сталося, Андрій сидів на краєчку білосніжного ліжка й милувався безтурботно сплячим бронзовим тілом дівчини. Він відчував, що його серце ось-ось вирветься з грудей. Її спокійне дихання і ледь помітний рух вій нагадували йому про крихкість щастя.

Звичайно, Кузьменцов не міг так цього залишити. Якось увечері в квартирі пролунав довгий заливчастий дзвінок. За дверима стояли суворий Георгій Кузьменцов і його найближчий друг. Вони запрошували на чоловічу розмову.