Хранитель

Почему я молчу, почему не кричу? Молчу.

Электричка везёт меня туда, куда я не хочу.

В. Цой

Тьмяні ліхтарі на пероні вихоплювали сутінок шматки стіни просякнуті графіті, пожовклими оголошеннями та сечею. Невільно вивчаючи написи я затягнувся востаннє і відправив недопалок в самотню бетонну урну. Вдосвіта ще була закрита приміська каса, і законослухняному громадянину не лишали вибору окрім як їхати зайцем. Така вона, система, а потім будуть жалітися на низьку рентабельність.

Перескочивши через колію я зайшов до свого потягу. Декілька ламп кольору зіпсованого лимону, що декілька днів пролежав у чаї, створювали уькому вагоні інтимний антураж. Втім, від інтиму не було жодної користі - вагон був абсолютно порожнім, і на найближчі пару годин міг повністю опинитись у моїй владі. Кайфуючи від цього несподіваного надбання вотчини я вирішив пройтись щойно придбаними землями і зайняти місце десь посередині вагону, щоб протяги від постійно прочинених дверей не турбували в дорозі. Пройшовши з десяток сидінь я з подивом зрозумів, що протилежний кінець аж ні трохи не наблизився, і дещо прискорив крок. Та двері, що вели до протилежного тамбуру наче завмерли на місці, хоча озирнувшись назад я переконався, що знаходжусь рівно посередині своїх володінь. Такі дивні трансформації простору напевно були викликані поганим освітленням та недолугою конструкцією вагону невідомого року збірки.

За вікном зарухалися ліхтарі та силуети будинків, залишилися позаду кілька робітників в жилетах із світловідбиваючими елементами та будівля вокзалу. В гордій самоті я натягнув навушники і вирішив насолоджуватись подорожжю. Гітарні рифи Нірвани накладалися на ритмічний стукіт залізниці створюючи незатійливу проте оригінальну мелодію, що потроху заколисувала не гірше вечірньої казки.

Мені залишилося 48 кілометрів.

З обійм Морфея мене висмикнув доторк до плеча. Поряд зі мною стояла згорблена але досить мила бабуся. Зморшкувате обличчя обрамляла хустка вишита квітами: жовта квітка - червона квітка, потім знову жовта, знову червона, жовта, червона,  а потім вони сплітаються у єдине ціле в вузлі під підборіддям. Коли і яким чином вона вторглась у мої володіння - залишалось загадкою. Та зараз вона вимагала аудієнції з правителем.

- Синку, допоможи мені будь-ласка розсаду з потягу спустити, - сказала вона, показуючи на візок-кравчучку з чималим уклунком замотаним в поліетелен.

- Rape me, rape me my friend, - приглушено лунало з навушників.

- Так звісно, - нашвидкоруч дістаючи телефон та натискаючи на паузу я сподівався, що бабуся незнає англійської мови:

- Rape my again, - надривно видав Курт Кобейн, і нарешті зреагував на мої команди та замовк.

Підвівшись я взяв кравчучку і попрямував за нею. У протилежний кінець вагону, саме той до якого мені так і не вдалося дійти. Рельєфна пластмасова ручка неприємно холодила долоню, ніби витягнути з морозильної камери, до того ж була прилаштована для зросту згорбленої від часу бабусі, тож щоб тягти її за собою мені також доводилось горбитись та викручувати сухожилля. Аби зручніше її перехопити я взявся за одну з середніх планок, сподіваючись просто її перенести. Від різкого руху вантаж захитався і з-під накриття нахилився та стрімко полетів вниз ставчик із дрібним помідорним кущиком. Півлітровий пластиковий стаканчик, в які розливають квас на вулиці та розведену бурду схожу на пиво у дешевих барах, прокотився від моїх ніг під сидіння, залишаючи за собою вузьку смужку чорної, як українську ніч за вікном, землі.

- Щоб його, - вилаявся я собі під ніс і поглянув на стару. Вона, очевидно не помітили, ні падіння, ні моєї лайки, і продовжувала. маленькими крочками впевнено йти до своєї мети. Розсудливо вирішивши, що втрата одного кущу помідорів не стане серйозною втратою навіть для такого дрібного домогосподарства, я відвернувся та поспішив наздоганяючи бабцю.

На диво,  цього разу ніяких труднощів у досягненні протилежного кінця вагону не виникло і буквально за хвилину ми опинились в тамбурі, незважаючи навіть на невисокий темп подорожі.

Тут я прихилив візок до стінки покритої трафаретними написами про заборону куріння та правила використання стоп-крану. Хоча самого стоп-крану не було, був лише заварений листом заліза прямокутник, де він мабуть колись знаходився. Певно волелюбні пересічні громадяни ніколи не обтяжували себе читанням інструкцій та виконанням правил, і використовували це інженерне рішення для своїх потреб, зриваючи розклади руху потягів та псуючи ходову частину вагонів. Тож адміністрація залізниці вирішила проблеми своїм радикальним способом.

Бабуся дивилась на мене з якимось докором в очах, ніби здогадалась про випадкову диверсію проти її харчових запасів. Та вголос своїх підозр не висловлювала. Уникаючи її погляду я розглядав прямокутник віконця, за яким було видно як наближаються і віддаляються розмиті привокзальні ліхтарі. Але віддалялись вони не за рухом потягу, а напливаючи прямо на вікна, поступово збільшуючись і зникаючи в лівому верхньому куті, а потім виринаючи з протилежного боку. Тільки-но я відзначив цю дотепну оптичну ілюзію, як в скло з огидним бряскотом врізався птах. Опівнічно темна ворона. Вона врізалась з такою силою що припечаталась до шибки, як комахи до лобовога скла автомобіля. Широко розкинувши крила птаха повернула голову направо, зазираючи одним оком в тамбур. Потім почала сповзати, залишаючи за собою цівки крові. Спочатку повільно, потім швидше і зникла десь знизу. Разом з нею зникли і ліхтарі за вікном.

- Ось вони, сучасні Ікари, не встигають навіть долетіти до сонця. Хоча Ікар вчинив дуже мудро. Замість того щоб повертатись у суспільство з купою заборон, обов’язків та несправедливості він вирішив потрапити одразу на Олімп, та ще й уславити себе, - аргументований й логічний монолог бабці, переконав мене, що це була не ілюзія і не галюцинація. Та було незрозуміло добре це чи погано.