Глава 2. Велетні

Ми зібрали все необхідне і вирушили в дорогу. Вийшовши з міста, ми говорили про все цікаве. І тут вже бачимо як підійшли до густого лісу. 
    “Дуже густий ліс” – подумав я про себе.
    Аліса злякано сказала – “Я боюся туди йти.”
    Маріанна її заспокоїла – “Не бійся, з нами ж Хранитель.”
Ми побачили стежку і пішли нею. Вже почало темніти. Йдемо лісом та не чуємо жодного дзвіну. Я чую, як в мене б'ється серце - дуже швидко. Я боявся, але я про це ні слова не сказав своїм друзям. Пройшовшись далі стежкою, я помітив здоровецького велетня, десь двадцять метрів в ріст. Ми всі вирішили говорити пошепки, щоб не привертати уваги Велетня.
    Я – “Стійте, ви бачите велетня?”
    Алекс – “Так бачимо.”
Ми зупинилися не знаючи, як його обійти. Ліс був дуже густий та доводилось йти тільки стежкою. Велетень стояв по середині стежки, спиною до нас та розглядав все навколо.
    Маріанна –“Давайте його обійдемо.”
    Я – “Він зайняв майже всю стежку своїми розмірами.”
Тут почули хрускіт гілки. Я дивлюсь під ноги розуміючи, що наступив на гілку. Помітивши нас Велетень обернувся. Ми всі дуже злякалися. Аліса закрила обличчя руками та нахилилася. Я бачу як вона тремтить від страху.
    Маріанна продовжувала пошепки – “Аліса не бійся, все буде добре.”
А я дивився на велетня і теж дуже боявся. Велетень закричав гучним ревом та одним ударом булавою повалив десять дерев, показавши свою нелюдську міць. Він почав бігти до нас. Я дуже злякався, але стояв на місці. Він підбіг до мене, так як я стояв попереду, та замахнувся своєю булавою. Я бачу як у нього з рук вислизує булава. Ми почули величезний гуркіт, що аж затремтіла земля. Велетень упав намертво. Підійшовши до нього я відчув як він дихає.
    Маріанна крикнула – “Велетень знепритомнів і доки Хранитель поряд він не прокинеться!”
    Алекс здивовано – “Оце монстр, я не знав що велетні такі величезні. Зблизька вони здаються занадто величезні.
    Я підійшов до Аліси, обійняв її та сказав – “Не бійся, я не залишу вас в біді. Ви ж мої друзі!”
    Аліса посміхнулася та відповіла – “Спасибі тобі.”
Після такого монстра, я вже не боявся. Ще раз переконавшись, що нам нічого не загрожує, ми продовжили шлях. Вже стемніло.
    Алекс – “Давайте розставимо намети, пора вже спати.”
Ми розставили намети з краю біля дороги, сподіваючись, що можливо хтось буде їхати на коні дорогою.
    Аліса – “Скоріше б дістатися до села, щоб урятувати його від велетнів. Після такого велетня я вже не боюся. Я люблю тебе Хранитель, за твою доброту. Коли ти мене обійняв, я відчула таке полегшення і весь страх одразу зник.”
    Я – “Спасибі тобі Аліса. Я радий, що зміг захистити своїх друзів.”
Ми ще трохи поговорили та почали потроху засинати. 
Прокинувшись я вийшов з намету та помітив багаття.
    Аліса була першою, кого я зустрів зранку – “Ми з Маріанною сніданок приготували.” Піднісши мені тарілку з картоплею і салатом, посміхаючись додала – “Їж доки не прохололо.”
    Я все швидко з’їв, та подякував за сніданок – “Дякую, було дуже смачно.”
Ми зібрали намети та продовжили шлях. Йдемо, говоримо. Чути як співають птахи. Я зробив глибокий подих та подумав, який же прекрасний цей світ. Ми шли та говорили. Ось та вже минуло кілька годин.
    Аліса – “Я вже дуже втомилася.”
    “Давайте відпочинемо” – Запропонував я, розуміючи, що ми з Алексом не так втомилися як дівчата.
    Маріанні підтримала  – “Гарна ідея.”
Біля дороги ми помітили колоду, що лежала на землі. Ми вирішили зупинитись, та розвести багаття, щоб перекусити. Алекс дістав карту і ми вдвох почали розглядати шлях, доки Аліса з Маріанною готували обід. На карті ми помітили невеликі гори після лісу, якраз перед селом.
    Алекс вказав пальцем на карту – “Ось тут ми і обійдемо гори.”
    Подивившись на гори я відповів – “Швидше за все, велетні жили в печері в горах, і вирішили напасти на село, оскільки воно дуже близько до їх домівок.”
    Тут Маріанна вигукнула –“Обід готовий.”
    Аліса піднесла мені овочевий суп. Я взяв тарілку з супом з її рук, промовивши – “Аліса, велике тобі дякую.”
    Аліса – “Була рада допомогти.”
Ми перекусили та трохи відпочили. Минула година з моменту як ми розвели багаття.
    Алекс – “Збираємось, потрібно йти далі.”
    Я – “так, ходімо.”
Ми зібрали речі та вирушили далі в дорогу.
    Я запитав Алекса – “Скільки приблизно часу йти до гір?”
    Він відповів –“Десь годин 12.”
    “Так... Забагато часу займе дорога.” – В голос пролунало моє хвилювання.
Ми йшли і сідали на перекус кілька разів. В якийсь час ліс вже скінчився.
    Маріанна – “Після села, може зайдемо до печери?”
    Я – “Навіщо їх турбувати, нам головне врятувати село?”
    Маріанна – “А раптом там люди в полоні, Їх теж треба врятувати.”
    “Так, ти маєш рацію, треба перевірити.” – Погодився я з нею.
Я роздивившись навколо я помітив річку, що протікала поряд. Я підійшов до обриву та почав роздивлятися детально. Дивлюсь які красиві дерева. Подивився верх, небо таке блакитне, чисте та гарне. Я обернувся та дивлюся як Аліса підходить до мене. Вона йде в красивій, короткій блакитній сукні. Вітер задуває в її сукню так, що видно її красиві стегна.
    Аліса підійшовши до мене, грайливо запитала – “Я тобі подобаюсь?”
    “Так, дуже.”
    Аліса посміхнулася. Я обійняв її і промовив –“Ти дуже красива!”
    Аліса трохи збентежилась та відповіла – “Спасибі, ти теж мені дуже подобається, особливо за твою доброту.”
Аліса мене поцілувала, і ми продовжили розмову. Аліса мені почала розповідати багато цікавого, і я дивився як вона посміхається такою щирою, чистою посмішкою. Почався сильний вітер. Я глянув на небо. Налетіли хмари.
    Я почув крик Алекса – “Нам потрібно розставити намети. Шторм наближається.”
Ми розставили намети. Чуємо грім. Почався сильний ливень. Ми вирішили перечекати шторм. Вже стемніло, і ми заснули. Розплющуючи очі я зустрів ранок. Виходжу з намету, бачу як світить сонце.
    Дивлюся Алекс приніс багато риби та каже – “Улов був дуже добрим.”
Ми зварили юшку, поїли. Треба вирушити далі в дорогу. Минула десь година, перш ніж ми побачили гори. Алекс знову відкрив карту і ми подивилися як їх обійти, щоб дістатися села.
    Я – “Може спочатку зайдемо в печеру, все таки сюди ж ближче?”
    Маріанна – “Краще в село, нам потрібно як найбільше життів врятувати.”
    “Добре” – Погодився я з доречною думкою.
І ми продовжили шлях. Обминувши гори я помітив вдалині сільські ворота. Ми підійшли до воріт. Не чутноо жодного звуку. Я постукав по воротах, але ні хто не відчинив. Я легко доторкнувся рукою до воріт, щоб їх відкрити. Прозвучав гучний тріск деревини, і ворота відчинилися. Я подивився за воротами, бачу тріснула навпіл величезна палиця, яка зачиняла ворота зсередини. Пройшовшись вулицями села, я помітив, що в селі нікого немає.
    Маріанна – “Село порожнє, тут нікого немає.”
    Я запитав у Маріанни – “Що будемо робити далі?”
    Вона відповіла – “Навіть не знаю, треба подумати.”
    Алекс – “Ми втомилися від дороги, давайте зайдемо в будинок в якому не замкнено та відпочинемо.”
Ми вирішили прислухатись до поради Алекса та знайшли будинок, щоб відпочити. Вже настав ранок, ми поснідали.
    Маріанна – “Потрібно повернутись, щоб піти в печеру, подивимося ще там.”
    Я – “Добре.”
Ми зібрали речі і пішли далі в дорогу. Підійшовши до гір, ми пошукали вхід у печеру. Його не потрібно було довго шукати. Ми бачимо величезний вхід до печери, тридцять метрів у висоту. Ми заходимо всередину, чуємо жахливий сморід. В далі стоїть велетень. Він нас побачив і дав сигнал своїм. Він почав бігти до нас, але відразу знепритомнів та впав величезним гуркотом. Ми бачимо ще три велетні вибігло, вони теж знепритомніли. Ми пішли в глиб печери. Сморід ставав все сильнішим і сильнішим. Ми помітили велику клітку в кінці печери. Там були люди, десь сто осіб. 
Вони нас побачили і з радістю почали кричати – “Спасіть нас!”
Ми підійшли. Я руками смикнув за замок і клітка відчинилася. Люди почали нам дякувати за порятунок.
    Аліса – “Це завдяки нашому Хранителю, це йому треба дякувати.” Показавши на мене.
    Одна жінка спитала – “Як вас звуть, Хранитель?”
    Я відповів – “Я не пам'ятаю свого імені.”
    Маріанна запитала –“Ви з села?”
    Жінка відповіла –“Так, тут поряд наше село.”
    Я – “Я ваші ворота трохи зламав.”
    Жінка посміхнулася і сказала – “Це дрібниця, наші життя набагато важливіші.”
    Один з чоловіків представився і каже – “Наші солдати змогли здолати одного велетня. Їх було п'ятеро, але майже всі наші солдати впали у бою.”
    Алекс – “Ходімо, ми вас проведемо в село.”
Ми вийшли з печери.
    По дорозі я запитав – “Хто знає місто, яке від вашого села за сто кілометрів?”
    Маріанна – “Місто називається Вавіленс. Там у командира армії є рідні у вашому селі.”
    Одна жінка похилого віку сказала –“У цьому місті, командир мій син. А що сталося з ним?”
    Я – “Він переживав за своїх рідних у вашому селі, і попросив щоб ми вас врятували.”
    Жінка – “Дякую вам. Мій другий син, його брат, поїхав жити до іншого села перед нападом велетнів. Передайте йому, з нами все гаразд.”
Ми продовжили свій шлях та прийшли до села.