Хранитель

Вони бачились лише двічі.

Першу зустріч Софія пам’ятала наче все було вчора. Все її тіло тремтіло, коли дівчина згадувала його погляд. Ще з того погляду вона зрозуміла,  що то був лише початок.

Це сталося на початку січня, в чудовий зимовий день. Сніг укривав місто вже три дні та продовжував падати, даруючи радісний настрій дітям та дорослим. Усі клопотали про прийдешнє Різдво, й лише дівчина, здавалось, була зайнята зовсім іншими думками — бо вона запізнювалася на екзамен. Телефон тремтів у кишені, відволікаючи та дратуючи цим ще більше. Мабуть, це Соля, найближча подружка, телефонує дізнатись, якого біса Софі затримується до найбільш прискіпливої професорки у цьому семестрі. Перехопивши сумку на інший бік, дівчина прискорилася, вийшла на дорогу, навіть не звернувши уваги на світлофор. Вона була певна, що встигне перескочити та прийти на екзамен раніше за професорку.

Але ж ні. Щойно нога її ступила на дорогу, як праворуч від неї роздався гучний сигнал. Дівчина лише й встигла що злякатись, завмерти та повернути голову у сторону, звідки лунав звук. На неї світили яскраві фари, та десь позаду мелькнуло перелякане обличчя водія.

«Кінець», — встигла лише подумати дівчина, але в той самий час все навколо посіріло та наче завмерло. Втрата свідомості? 

Начебто час зупинився. Настала тиша.

«Я померла?»

За цією думкою вона не помітила одразу, що не одна. Чиясь долоня схопила її під лікоть. 

“Дивно”, — подумала дівчина, дивуючись тому, що ця рука, як і сама Софія, не втратила фарб. Але навколо все було таким же сірим та похмурим.  Дівчина не встигла нічого обдумати — лиш запримітила ці невеликі факти, але гадки не мала, що це все значить. Напевно, втратила свідомість та бачить дивний сон, не інакше?, Володар руки несподівано потягнув її до себе, перериваючи потік незв'язних думок. Софі влетіла у міцну спину, коли незнайомець також несподівано завмер і повернувся до неї.

Усе, що Софія запам’ятала з його зовнішності на той момент -– він був досить високий. Вище неї на голову. Одягнений у  все чорне. Молодий, але згодом риси його обличчя стерлись із пам’яті. А ось що дівчина й досі пам’ятала, так це його очі: такі блакитні, наче небо у літній сонячний день. Вони дивились одне одному в очі лише мить, але враження було таке, ніби пройшло декілька годин. Дівчина бачила в цих очах усе: хвилювання, радість і водночас глибокий сум.

Але мить завершилася.

Фарби та звуки знову з’явились у світі так швидко і несподівано, як і зникли. Озирнувшись, дівчина помітила, що таємничий незнайомець залишив її на тротуарі, у безпеці. Автомобіль, який ледь не збив її, щойно скрився за рогом. Навіть не зупинився. Не пригальмував. 

Навколо не було жодної душі. Дівчина озиралась в сподіванці побачити незнайомця, що врятував її, марно. Але як він міг втекти так швидко?

Що це було? Відповідей не було, а от питання з’являлися с кожною секундою, яку дівчина проводила тут, на перехресті, намагаючись прийти до тями. Знову задзвонив телефон. Вона здригнулася, але згадала, що час минає. Потім. Потрібно зосередитись на екзамені, принаймні потрапити туди живою. Звісно, вчасно Софія не встигла. Всі погляди звернулися до неї, коли дівчина увійшла в приміщення. Хвилин двадцять тому її б це зачепило, засмутило. Але не зараз. Хоча Софія і знаходилась у теплому приміщенні, стискаючи ручку між пальців, дивлячись у великий бланк з відповідей, який потрібно було заповнити, та думками вона залишилась на перехресті, знову і знову по колу намагаючись надати відповідь на кожне власне запитання.

Що це було? Як так вийшло, що машина її не збила? Начебто… пройшла крізь неї, але ж це неможливо! Вона ж не привид! І хто той дивний незнайомець? Софія не потрапила в аварію лише через те, що він з’явився поруч та… Відвів її до безпечного тротуару? А куди він зник потім? Коли фарби знов зʼявились навколо, поруч нікого не було. Як таке можливо? Він же був поряд. Тримав її за руку. А потім зник.

Софія фиркнула, подумав про те, як би над нею всі сміялись, якби вона комусь розповіла б про це.

Але вона не розповіла. Вистачало й того, що дівчина сама себе вважала божевільною.

Час йшов. Більше не було ніяких дивних випадків. Згодом Софі все рідше поверталася до тієї ситуації. Часом їй снилась та дорога без фарб та звуків. Та ті блакитні очі. Але просинаючись, дівчина все частіше думала про те, що все це зовсім було не так. Що їй примарилось. Софія запанікувала, коли побачила машину, та й прикрасила момент, коли якийсь хлопець штовхнув її до тротуару, спасаючи від аварії. Чому вона не побачила незнайомця пізніше? Знову ж таки через паніку. Софі так злякалася, що, мабуть, пройшла не одна хвилина, поки  вона прийшла до тями. Ось він і пішов. Хоча це також дивно, так? Зазвичай у таких ситуаціях люди залишаються поряд, доки не запевняться в тому, що не потрібна допомога, або не приїде швидка… А може, Софі і це собі придумала? Може там нікого й не було окрім неї та машини. Але чому тоді ці блакитні очі ніяк не підуть з памʼяті?

Через майже пів року Софі була упевнена в тому, що незнайомець їй примарився.

А ще через пів року де що повторилося.

– Сонька, ти така смішна! – роздратовано мовила подруга, хапаючи її під лікоть та проводячи через дорогу. Софі стала обережніша на переходах, іноді навіть занадто, і саме це так бісило Соломію.