2.

Вони якийсь час ще так постояли, а потім відьма взяла його за руку і повела через сад до павільйону над озером.
— О, він і правда не змінився.
— Так лише здається. Я додала чимало квітів. А ще зустрічі з деякими знайомими подарували кілька нових ідей, — вона показала на дві статуї магічних створінь, схожих на ельфів, перед входом.
— Це... — він придивився, а потім здивовано глянув на неї. — Големи-охоронці! Нічого собі! Я чув про них, навіть якось бився з одним, але... навіщо? Хіба цей сад не є найбезпечнішим місцем у горах?
— Часи змінюються. Зараз молоде покоління драконів дуже піддатливе впливу таких, як Альксарг. Тут безпечно, але я вважаю за краще створити більше големів для захисту долини й моїх гір.
— Хтось спробував тобі погрожувати? — зло прогримів він.
— Напряму ні. Але їм не подобається те, що я дала прихисток деяким напівдраконам у своїх горах. І вже були спроби проникнути туди, куди їм без мого дозволу входити не можна. Не бійся. Ти ж знаєш, що мене майже неможливо вбити, — вона провела рукою по його волоссю.
Він кивнув, але, притягнувши її до себе, ще раз міцно обійняв.
— Ти ж пам’ятаєш, що можеш покликати мене на допомогу? Якщо Альксарг буде загрожувати тобі, твоїй долині чи цим горам...
— Мій хлопчику, — вона тихо засміялася, — ти забуваєш, наскільки я сильна.
— Але ти сама сказала, що це тіло слабшає.
— Повторюю, мене майже неможливо вбити. А молоді дурні драконятка мені на заваді не стануть. Хіба що я не хотіла б, щоб постраждало щось із того, що я оберігаю... Ти краще бережи себе, бо хоч у тобі вже є й моя кров, ти все одно смертний. А ще у твоїй аурі я бачу зміни. Хто вона?
— Від тебе нічого не приховаєш... — він зітхнув і відступив від Фреї. — Я, власне, сам ще трохи не звик до цієї думки, але... Вона людина.
— О! Цікаво як! Хоча я розумію, що люди надто смертні, і це може стати проблемою, доки зв’язок не закріплено. Але хіба це погано загалом?
— Я не можу забрати її зі світу людей так просто. Я навіть власного дому не маю. І не дивись на мене так. Твій не рахується. Не кожна дівчина буде рада звістці, що відтепер житиме з матір’ю свого чоловіка, яка до того ж прадавня відьма з не дуже зрозумілими людям звичками!
— Ой, і правда непросто. Хоча чимало людей живуть у моїх горах...
— Але вони ставляться до тебе, як до богині.
— Бути богинею для жінки свого сина... звучить непогано!
— Мамо, перестань!
— Добре, добре, — дзвінко розсміялася вона. — Ти вже достатньо дорослий, щоб самостійно вирішувати свої проблеми.
— Дякую.
— Але познайом нас, будь ласка, пізніше.
— Добре... Але...
— Що?
— Не роби з мене посміховисько перед нею. Всі твої історії про драконят...
— І все ж таки, який ти чулий, — знову голосно засміялася вона. — Але я подумаю про це.
— І на цьому дяка, — зітхнув він.
Вони вже крокували по холу павільйону, у якому по боках стояли шість големів у вигляді гномів із бардашами.
— Ого! Багато їх у тебе... І зброя... — він підійшов, щоб оглянути одного з них.
— Такі сокири зі сплаву срібла добре тримають магію в собі. А гноми роблять наявність такої зброї тут досить органічною, чи не так?
— Але що це за зображення? Криса чи що?
— Як грубо! Це ондатра! До речі, мені було дуже важко створити для них фамільярів.
— О! То це не просто зброя? Але чому такий вибір?
— Цей голем може керувати водою. Інші — землею, вогнем і повітрям, залежно від фамільяра. Також вони можуть бути вісниками за допомогою своєї стихії й підтримувати зі мною зв’язок. А тварин я вибрала неочевидних спеціально — це зменшує шанси, що хтось зможе перехопити над ними контроль.
— Ого! Ти справді далеко зайшла у своїх дослідженнях!
— Ну, коли ти пішов, мені стало сумно, і я багато часу проводила в лабораторії. У мене пішло близько шести років на все це, починаючи з креслень. Я, звісно, використовувала напрацювання інших магів, але... Довелося багато переробити.
— Але ти ж не казала... Хоча так, якісь креслення я пам’ятаю.
— Не казала, бо ти не питав. Ці я почала створювати півтора року тому і лише недавно винесла за межі випробувального майданчика. Та й минулого разу ти був у мене недовго, — вона осудливо глянула на нього.
— Вибач, — зітхнув він.
— Я знаю, що твоя мета — Альксарг, але не забувай і про мене.
— Мені неприємно згадувати тебе в одному реченні з ним.
— Знаю. Але чи я краща за нього?
— Для мене так. І для багатьох інших, кого ти захищаєш.
— Він теж думає, що захищає драконів.
— Винищуючи таких, як я? Цікавий у нього захист. Але добре, я зрозумів, про що ти. Утім, я тут тому, що дороги назад уже немає. Як там кажуть люди? Я перейшов свій Рубікон.
— Тобто?
— Рік тому я з ним бився на плато за прадавнім лісом.
— Він упізнав у тобі свою кров?
— Ні, не думаю. Але я намагався врятувати драконеня, яке вони збиралися вбити. І мені це не вдалося... Вони встигли раніше, ніж я пробився.
— Ох, мені дуже шкода, — Фрея важко зітхнула, і на її обличчі з’явився вираз скорботи.
— Я знав, що шансів мало.
— І все одно кинувся на допомогу? Впізнаю свого сина.
— Але тепер у мене є те, що я мушу захищати, тому маю з ним розібратися.
— Добре, ходімо, зроблю тобі твій смарагд.
Вони ще якийсь час ішли коридорами, а потім спустилися вниз гранітними сходами і зупинилися біля масивних дверей.
— Обов’язково сюди?
— Якщо хочеш найсильніший артефакт, то лише так.
Він важко зітхнув, але кивнув.
— Вибач, — тихо сказала Фрея.
— Ні, я знаю, що ти зробила це для мене. Тому... Не маю права нарікати. Справді.
Вони зайшли всередину, і обличчя чоловіка спохмурніло, коли він оглядав алтар у дальньому кутку.
— Сюди, — Фрея потягнула його за руку до невеличкого постаменту. Взявши до рук ритуального ножа, запитала: — Готовий?
— Так.
— Ти маєш сформувати максимально чіткий запит.
— Я вже його маю.
— Добре.
Фрея стала на сходинку біля постаменту й почала промовляти слова прадавньою мовою. Він чув їх багато разів, але навіть попри їхній кровний зв’язок не міг розібрати частини заклинання, скільки б не намагався вивчити. Фрея поклала руку на постамент, і на ньому з’явилася проекція з променів у вигляді гіперболоїда. Дочитавши ще уривок, вона кивнула йому на свою руку, і він одразу ж поклав свою поверх. Знав, що буде далі, але не зміг не здригнутися, коли Фрея пробила їхні руки ритуальним ножем. Кров тоненькими цівками побігла на постамент, збираючись спочатку в кульку, а потім у кристал, що притягував до себе нові краплі крові, неначе магніт. Ще кілька митей, і він засвітився. Бальтомир звично заплющив очі, відвернувши голову, бо наступної миті надзвичайно яскраве світло полилося від їхніх рук.