МАСЛЯНА

Чи дуже вже Сашко любив свято зустрічі зими з весною, яке в народі називали Масляною? Та, мабуть, ні. Але того року воно видалося особливим — яскравим, багатолюдним, гамірним, по-справжньому веселим.

На відміну від релігійних свят, Масляну влада не забороняла. Навпаки — підтримувала і навіть охоче брала участь у святкуванні.

Тисяча дев’ятсот вісімдесят другий рік. Неділя, двадцять восьме лютого. Завтра — перше березня. Весна! А сьогодні — останній день зими.

У центрі села Гришине зібралися всі: старі й малі, тітки й дядьки, молодиці й парубки. Прийшов і восьмирічний Сашко з родиною — мама, тато Валерій, і навіть маленька сестричка Оленка, яку, попри холод, теж узяли на свято.

Хоч за календарем весна вже стояла на порозі, стояв собачий холод. Холодне повітря різало щоки, а сніг під ногами скрипів так голосно, ніби теж радів зібранню.

Сашко був закутаний з голови до ніг: шапка-вушанка з опущеними і зав’язаними під підборіддям вухами, теплий комір пальтечка піднятий, шарф туго затягнутий — видно лише очі та кінчик носа. Оленку закутали ще дужче: щоб озирнутися, їй доводилося повертатися всім тілом.

Між кафе «Олава» і новеньким торговим центром щось парувало. Там юрмилися люди, над ними здіймався сивий димок і розчинявся високо в небі. Мама повела дітей просто туди.

Сашко плівся слідом, роззираючись довкола.

Он височів високий стовп.

«Як вони його тільки вкопали?» — подумав хлопець.

Під стовпом зібрався чималий гурт. На верхівці прикріпили колесо, до спиць якого були причеплені пакунки. Один чоловік підійшов до очищеного від кори стовбура, зняв пальто, плюнув у долоні, потер їх і схопився за гладеньке дерево. Повисів кілька секунд, посмикався — і сповз донизу. Люди сміялися. Їм було весело.

А тут пахло ще веселіше.

Навіть крізь шарф Сашко відчув апетитний аромат. Мамині подруги пекли гречані млинці. Шарф довелося спустити. Млинці були неймовірні — гарячі, духмяні, з хрусткими краями. На морозі вони здавалися ще смачнішими. Більше ніколи в житті Сашкові не довелося їсти таких гречаників. То був один-єдиний раз.

— Оля! Оля! — гукала Валя. — Підміни мене!

— Та я б із радістю, а діти?

— Та Валерка нехай поняньчить! — засміялася Валя.

Щоки тітки палали — чи від морозу, чи від жару, над яким шкварчали млинці, а може, й від портвейну: почата пляшка стирчала в кучугурі поруч.

Раптом хтось обхопив Сашка ззаду й міцно притиснув до себе.

— Та я за ним нагляну! — пролунало за спиною.

То була тьоть Надя, старша донька бабусиної сестри, баби Віри.

— Можу й за Оленкою, так, хрещенице? — потяглася вона до дівчинки.

Оленка насупилась і припала до мами.

— Пішли тоді вдвох, Сашику! — сміючись, тітка потягла хлопця за собою.

Сашко не опирався. Гречаника він уже доїв, а дослідити свято хотілося як слід. Зупинився

біля чималого гурту школярів, діти з зав’язаними хустиною очима намагалися зрізати з натягнутої мотузки пакунки з призами. Кому щастило — той зривав пов’язку, скидав рукавички й хутко розривав пакунок.

— Саша, іди спробуй! — покликала його Ольга Сім’я, сільський бібліотекар.

Хто-хто, а вона знала Сашка добре. Хлопець не вилазив із бібліотеки. Міг годинами ходити між стелажами, брати книги до рук, розгортати, нюхати сторінки. Йому подобався запах книжок, їхня вага, шурхіт паперу. Період, коли він вибирав лише книги з малюнками, минув швидко. Головне — зміст, а не картинка.

Якщо бібліотека була зачинена, Сашко йшов просто до тітки Олі додому. Благо, що жила поруч. Вона, побачивши його з подвір’я, кричала:

— Саша, я йду!

І хлопець повертався, терпляче чекав під дверима.

— Ну що, спробуєш? — бібліотекарка простягнула ножиці.

Сашко зробив крок уперед. Тітка Оля зав’язала йому очі хусткою.

Він витягнув руку з ножицями й поволі рушив. Діти довкола галасували:

— Вліво!
— Праворуч!
— Прямо!

Сашко слухався, обережно ступав по снігу, водячи ножицями перед собою.

— Ріж! Ріж!

Він зімкнув леза. Стягнув хустку. Перед ним гойдалася обрізана мотузка, а біля ніг лежав чималий пакунок.

— Відкривай! Відкривай!

Та Саша міцно притиснув його до грудей і відійшов убік. Ні. Він розпакує цого вдома. Хоч як кортіло — але вдома.

До них підійшла баба Віра з подругами. Разом із ними — чоловік із фотоапаратом. Усім було весело, мороз щипав щоки, в повітрі пахло димом і млинцями.

Ось так їх і сфотографував фотограф — щасливих, молодих, безтурботних.

І на тому знімку зупинилась не лише мить Масляної, а й ціла епоха, яка тоді здавалася звичайною, а тепер виглядає майже казковою.

До Сашкових вух долинув веселий передзвін дзвіночків. Хлопець повернув голову на звук — і саме в ту мить із-за рогу кафе «Олава» вилетіла трійка білих коней. Упряж була прикрашена кольоровими стрічками, сріблястим новорічним дощиком і дрібними дзвіночками, що дзвеніли так голосно й радісно, ніби й самі святкували.

Коні легко тягнули за собою сани. Окрім їздового, в них сиділи ще троє: дві жінки й чоловік. Чоловік завзято розтягував баяна, молода жіночка вибивала в бубон, і всі разом вони затягнули пісню. Трійка вискочила на головну дорогу села, а слідом, піднімаючи сніг, понеслися однокінки — менші сани, запряжені по одному коневі.

Одна з них відділилася від гурту й під’їхала просто до Сашка з тіткою Надею.

— Тпру-у-у! — їздовий натягнув віжки, і кінь слухняно став.

За віжками був дядько Сердюк, а в санях — мама й тітка Валя. В яскравих хустках, розчервонілі, вони сміялися а мама помахала синові рукою.