14 СІЧНЯ. З Василем!

14 січня

З Василем!

Чотирнадцяте січня — Новий рік за старим стилем.
У цей день хлопці ходять засівати. Ходять усі малі і великі. Дівчатам і жінкам зась! Не дозволяється! 

Дорослі чоловіки ходять засівати по хатах, вітають з Новим роком, випивають по чарці. Діти бігають селом, обсипають домівки людей зерном, вітають господарів, бажають усякого добра й достатку — і за це отримують винагороду. Все майже як на Різдво.
Так, але трішки і не так.

Чотирнадцятого січня закінчуються двотижневі зимові канікули. У Будинку культури відбуваються концерти, новорічні шкільні вистави. Сашко в самих виставах участі не брав, але дивитися любив дуже. Тоді вони здавалися такими справжніми. Новорічні костюми були напрочуд реалістичні: Дід Мороз, Снігуронька, Баба Яга — а куди ж без неї, Кощій, зайчики, лисички, ведмеді… Усе було цікаве, живе, справжнє.

Після завершення вистави Дід Мороз роздавав подарунки — пакети з цукерками. До речі, на ці шкільні вистави збиралося майже все село. А людей у селі було багато — село велике.

У клубі, біля самісінької сцени, стояла велика, яскрава ялинка. Вона виблискувала срібним дощиком, гілля відтягували до самої долівки масивні іграшки. На верхівці зеленої красуні палала червона зірка. А куди ж у ті часи без неї, без зірки. Тоді вона була скрізь. Зірок було надто багато, і чіпляли їх усюди — і там, де потрібно, і там, де їм було зовсім не місце.

Цього дня Сашкові довелося прокинутися раніше, ніж на Різдво. Потрібно було ще по темному оббігти всіх родичів, засіяти й встигнути до школи.

Маршрут хлопця не змінився. Спочатку — брат дідуся, дід Митько. Потім — брат бабусі, дід Грицько. Далі — баба Галька з дядьком Петром. І вже потому — дідусь з бабусею.

Коли Сашко вже збирався звертати з головної дороги до діда Митька, його злякали голоси.

Хлопець зупинився, насторожився, прислухався.

Біля кафе «Олава» почувся гомін.

Сашко придивився уважніше — і побачив, як зовсім поруч від нього ватага дорослих парубків тягнула по снігу дві величезні ворітниці. Парубки сміялися, перегукувалися, жартували. З рота виривалися клубки пари, а подекуди й диму — дехто примудрявся курити просто на ходу.

Цієї ночі нежонаті парубки заносять хвіртки незаміжнім дівчатам. Такий звичай, такі на селі були традиції. Хто їх започаткував? Коли саме вони з’явилися? Цього Сашко не знав тоді, а я не можу сказати вам і тепер.

Звісно, зараз можна загуглити, щось десь знайти. Але навіщо? Звичай був. Він був веселий і доволі цікавий. Щоправда, не для всіх. Для батьків дівчат — зовсім не веселий. Їм доводилося майже всю ніч сторожувати ворітниці чи хвіртки. А це, я думаю, задоволення ще те.

Це Сашко зрозумів уже згодом, після служби в армії, коли й сам заносив дівчатам ворота. Чому саме ворота, спитаєте ви? Та тому, що батьки дівчат заздалегідь знімали й ховали від парубків хвіртки. От і доводилося хлопцям знімати ворота. А як і воріт не було — тоді брали все, що траплялося під руку. Але це вже інша історія, кумедна, і вона потребує окремої розповіді.

Тим часом парубки дотягли ворітниці до пам’ятника Григорію Сім’ї, прихилили їх до постаменту сільського комуніста й, сміючись, розбіглися, зникли в темноті. Лише потріскував сніг під їхніми швидкими кроками. Під пам’ятником уже зібралася ціла купа ворітниць і хвірточок. Та щойно почне сіріти — батьки дівчат швидко їх розберуть. Щоб менше хто бачив.

Сашко засунув руку в кишеню пальтечка, намацав там торбинку з пшеницею й повернув до двору діда Митька. Засіяв. Потім поспішив до діда Грицька. Швидко пробіг повз двір завуча школи Денисовича — і з полегшенням зітхнув.

Вийшовши від діда Гриші, Сашко побачив, що на вулиці ще темно. Перейшов город — поверхня снігу вимерзла так, що хлопець навіть не провалювався. Перебіг город, мов перейшов замерзлу річку по кризі. Навіть не провалився.

Хоча одного разу провалився.

Йшли вони якось із дядьком Сергієм з Перебудови на Вигін, до дідуся. Вирішили перевірити міцність криги на Олаві. Тоді річка місцями ще була глибока, з швидкою течією і з рибою. Це зараз вона влітку пересихає повністю. Тоді водилися наліми, щука, окунь, плотва, карась, траплявся й короп. В’юнів узагалі ловили мішками, піскарів та буберів — тієї дрібноти було повно.

Пішли вони по кризі: Сашко перший, Сергій за ним. Наблизившись до кущів лозняку, Сашко зробив крок — і провалився. Провалився десь по пояс, але води не було. Між шарами криги виявилася пустка. Хлопець здивовано глянув під ноги, потім на дядька.

— Води нема, — сказав Сашко.

— Напевно, вимерзла, — відповів дядько Сергій і простягнув руку. — Вилазь давай.

— Я сам.

Сашко почав поволі розвертатися. І тут під ногами затріщало — і хлопець опинився по пояс у холодній воді.

Потім вони бігли. Дядько постійно підганяв Сашка, боявся, щоб племінник не змерз і не захворів. Адже це була його ідея — йти річкою. Але Сашко все ж захворів. Висока температура, стеля, яка намагається впасти на хлопця. У дитинстві, коли в Сашка піднімалася температура, стеля завжди падала на нього. І він дуже нервував через це. Але це вже в минуломо.

Город закінчувався крутим, коротким схилом. Сашко всівся на портфель із підручниками й з’їхав по сніговому, замерзлому насту вниз — до дороги.

У школі у вікнах уже світилося. Техробітниці розпалювали груби в класах, щоб до приходу учнів там було тепло.

Напевно, бабуся вже в школі, — подумав Сашко, проходячи повз будівлю.

Дідусь був удома сам. Дядько Сергій також подався засівати. А може, вирішив занести якійсь дівці уже хвірточку.