РІЗДВО

7 січня

Сашко вийшов на вулицю. Повний місяць уважно подивився на хлопця, що стояв на порозі своєї домівки. Величезні кучугури снігу, які підперли навіть досить високий паркан, виблискували в холодному світлі нічного світила. Було морозно, дуже морозно.

Хлопець озирнувся до дверей. На одвірках висів градусник — і він сам, здавалося, замерз так, що вкрився інієм. Червона лінія ртуті поповзла вниз і зупинилася на мінус двадцяти чотирьох.

Мороз одразу почав щипати за щоки, а це він ще тільки вийшов. Сашко натягнув шерстяний, червоний із чорним шарф майже до самих очей і зробив перші кроки, сходячи з порога. Нога поїхала на слизькій, втоптаній стежці — і хлопець гепнувся на заднє місце.

«Блін!» — вилаявся про себе.
«Мороз такий, що якби не канікули, то й до школи б не пішли».

Рипнули двері. Світло з них упало на сніг і на Сашка. Лежачи, він повернув голову. На порозі стояла мама — в нічній сорочці, босоніж.

— Саша, може сьогодні не підеш… Залишишся вдома.

Сашко підвівся, обтрусив пальтечко від снігу, потім рукавички.

— Піду.

— Ну тоді хоч удень, — наполягала мама. — Ще тільки п’ята година ранку. Почекай хоч поки сонце зійде.

— Піду зараз. Я обіцяв, — рішуче відповів Сашко. — Вдень же можуть учителі побачити.

Він упевнено рушив стежкою з двору. Під ногами весело порипував сніг — той особливий, сухий, різдвяний сніг, що рипить лише в сильний мороз. Мама з жалем дивилася услід синові. Хлопець видерся крутим підйомом на шлях, обернувся й махнув їй рукою.

— Іди вже, не мерзни…

Двері зачинилися.

Мамі колгосп виділив квартиру на «Перебудові». Чому люди так назвали цей куток села — не знаю й досі. Може, через горбачовську «перестройку», а може, через новобудови, які колгосп почав зводити саме тут.

У квартирі було три кімнати. Велика зала — телевізор, стіл, диван, над яким висів килим (без оленів), великий місткий гардероб. І, звичайно ж, ялинка — куди ж без неї. Новий рік уже прийшов. Тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий.

Маленька кімната мала два ліжка: велике й менше, що стояло біля єдиного вікна. Біля вікна спав Сашко. На великому — прабабуся з сестрою Оленкою. Була ще кухня з грубою. На ній варили їсти взимку й нею ж опалювали квартиру. Дім був на дві половини, і за стіною жили сусіди — добрі люди: Микола з дружиною Наталкою.

Сашко вже вийшов на широку, добре розчищену від снігу дорогу. Він пішов швидше — тіло почало зігріватися. Місяць усе ще стежив за хлопцем, не зводив із нього прискіпливого погляду, освітлюючи шлях. У такі ночі село ніби завмирало: ні пісень, ні дзвонів, ні привітань — лише тиша, мороз і щось невимовне в повітрі, про що не говорили вголос.

Біля двору Кузьвенків, у сусідів через дорогу, зі скреготом відчинилася хвіртка. Сашко завмер. Усередині все похололо.

Що не кажіть, а на вулиці ще темінь, ніч, а Сашкові лише десять років.

Лячно.

З сусідського двору вийшла невеличка на зріст постать.

— Сашко… — з полегшенням зітхнув Сашко.

Це був на рік молодший Сашків товариш, теж Саша. Тезка. Називали ми його Кузя.

Але щоб ви нічого поганого про мене не подумали — ніби я всім роздаю прізвиська, а сам білий і пухнастий, — ні. У Сашка теж було прізвисько. Його називали Портосом. Чому? Розповім, тим паче, що воно приклеїлося до хлопця міцно.

У тисяча дев’ятсот сімдесят восьмому році на екрани вийшов багатосерійний художній фільм «Три мушкетери». Сашко тоді ходив до дитячого садочка. Фільм подивилися всі — і дорослі, і діти. А після перегляду діти почали гратися в мушкетерів. На той час це була їхня улюблена розвага.

А хто тоді, скажіть мені, не грався в мушкетерів? Га? Отож.

Ми й у садочку зібрали свою четвірку. Вітя був Д’Артаньяном, Мишко — Араміс, Сергійко — Атос, а Сашкові дісталася роль Портоса. І він зовсім не засмучувався через це, адже Портос був найсильнішим, найдобрішим і найпозитивнішим із чотирьох мушкетерів.

Ми бігали по дитячому садочку, вимахували клиновими дубчиками, уявляючи, що то шпаги, і горланили на все горло:

— *Пора-пора-порадуемся на своем веку
Красавице и кубку, счастливому клинку!
Пока-пока-покачивая перьями на шляпах,
Судьбе не раз шепнем: мерси боку!

Ось із того часу й приклеїлося до Сашка прізвисько Портос. Коли він підріс і подорослішав, так його могли називати тільки близькі друзі. Він не ображався. Це було як друге ім’я — ім’я з дитинства, за яким він тепер навіть сумує.

— Привіт, Сашко! — підбіг до Кузі Сашко.

— Привіт, Сашко, — подав руку товариш і по-дорослому стиснув долоню.

У той час ім’я Сашко, мабуть, було на піку популярності. Так багато було тих Сашків у селі.

— Ідеш поздоровляти з Різдвом?

— Так… Поки темно — ніхто не побачить.

— Я також.

Січень. Різдво Христове. Ми ходили вітати своїх родичів тихо, таємно, щоб, бува, ніхто не помітив. Особливо хтось із учителів. Бо почнеться тоді: виставлять тебе перед усією школою на лінійці, допити в канцелярії, класні збори, а можливо, навіть і батьківські.

— Добре, що зараз канікули.

— Та й не говори. Дуже добре.

— Ти сьогодні з санчатами на гірку вийдеш? — запитав Кузя.

— Не знаю, — знизав плечима Сашко.

Насправді він планував сьогодні зайти ще до магазину.

— Напевно, ні. Холодно сьогодні.

Сашко вже більше тижня щодня заходив до магазину й дивився на фільмоскоп, який з’явився на прилавку зовсім недавно. Приходив перевірити: чи ще на місці, чи не купив бува хто. Ні, стоїть. Сашко заспокоювався й ішов додому задоволений, майже щасливий.