СОН

  Снилось Сашкові цієї ночі, що він іде в сільську бібліотеку. До речі, бібліотека знаходилась у приміщенні сільського Будинку культури — того самого будинку, який побудували на руїнах старої козацької церкви.

Руку хлопцеві відтягувала важкенька торба з книгами. Сашко завжди набирав чимало — щоб вистачило читати на цілий місяць. Шість-сім книг якраз було досить. Вибирав він такі, де більше сторінок, товстіші — не любив, коли цікава книга швидко закінчувалася.

Ось хлопець порівнявся з новозбудованим Будинком побуту. Попереду височіла двоповерхова, незграбна колгоспна контора. Зліва — фонтан, який відкрили цього року в центрі села. Туди навіть запустили рибу, а люди кидали у воду монети на щастя, як в місті.

Ще лівіше, за висадженими туями, знаходився торгівельний центр на чотири відділи: продуктовий, дитячий, взуття і одяг — майже як універмаг у місті. А далі…

Далі, за пам’ятником радянським воїнам і гранітними плитами з викарбуваними іменами загиблих односельців у Другій світовій війні — серед яких було й ім’я прабабусиного брата, Миколи Потія, що загинув, штурмуючи річку Одер.

За височезною, старезною ялиною…

Там мав стояти сільський клуб. Бібліотека.

Але його не було.

Будинку культури НЕ БУЛО.

Сашко злякано озирнувся довкола. Він стояв сам посеред села. Нікого. Жодної людини поруч. НІДЕ НІКОГО.

Він — один. Зовсім один посеред села.
Двоповерхова контора і торговельний центр дивилися на хлопця порожніми вікнами.

Хлопець опустив погляд до землі й підійшов майже до фонтану. Потер очі вільною рукою і з острахом знову підняв голову, подивився в бік Будинку культури ще раз.

За монументом і ялиною — єдиним деревом, що залишилося від знищеного церковного парку, — замість сільського клубу стояла церква.

ХРАМ сяяв на сонці яскравими барвами. Золоті куполи з хрестами сліпили Сашкові очі. Хлопець примружився, перебрав торбу з книгами з правої руки в ліву, а праву долоню приставив козирком над очима, захищаючись від сліпучих променів.

Він був чудовий.

Сашко ніколи не бачив ХРАМУ, що колись стояв у їхньому селі, навіть на фотографіях. Та й чи існували взагалі ті світлини — він не знав. Але ХРАМ був прекрасний. Саме таким хлопець і уявляв зруйновану комуністами церкву: високу, велику, яскраву, білосніжну, чисту. Вона мала бути окрасою і захисницею села.

Від фонтану до клубу вела алея, засаджена по обидва боки молодими туями.

Сашко зробив несміливий крок алеєю в бік церкви. Потім другий — уже сміливіше. Третій…

У церкві відчинилися двері. Біле янгольське світло м’яким туманом виплеснулося з ХРАМУ, і звідти почувся спів церковного хору. Там правили службу. Хлопець навіть відчув запах воскових свічок, що, напевно, горіли всередині.

Сашко зупинився.

Янгольський туман поволі розсіювався, і перед церквою почали з’являтися люди, вони виходили з відкритих навстіж дверей храму. Дивні люди. Не такі, як тепер. Одягнені в строї, які хлопець бачив лише у шкільних підручниках з історії та в історичних фільмах про Україну. Нещодавно він дивився «Наталку Полтавку» — от точно такі, як у кіно.

Чоловіки, жінки, діти…
Ось із церкви вийшов гурт козаків. Вони повернулися обличчям до ХРАМУ, поклонилися, довгі оселедці спадали з гладко виголених голів. Поволі перехрестилися.

Козаки відійшли вбік, а люди все виходили й виходили.

І тут на порозі ХРАМУ з’явився старезний козак. Довгий сивий оселедець звисав майже до грудей. Світла сорочка, широкі штани, чоботи. Поруч із ним стояла маленька, худенька бабуся.

Перехрестившись, козак став між колонами при вході до церкви й подивився на Сашка.

У хлопця аж тіло похололо. Лише тепер він розгледів, що в козака замість кисті на правій руці було щось схоже на ракову клешню. Вона загрозливо поблискувала холодним металом на сонці.

Козак штовхнув ліктем стареньку бабусю зі зморшкуватим обличчям. Вона запитливо глянула на нього. Той кивнув у бік закляклого на місці хлопця.

Бабця примружилася, щоб краще розгледіти самотню дитячу постать. Щось запитала у діда. Сашко не розчув. Козак відповів і посміхнувся. Посміхнулася й бабуся.

Вони стояли й дивилися на хлопця, усміхаючись.

А люди все йшли, йшли нескінченною рікою з ХРАМУ. Тепер вони були вдягнені вже так, як одягаються зараз — принаймні дуже схоже. Їх ставало дедалі більше.

Декого з них старий козак зупиняв, щось говорив, а тоді кивком голови вказував на Сашка. Хлопець і далі стояв на одному місці, переминався з ноги на ногу й перекладав торбинку з книгами з однієї руки в іншу.

Люди проходили повз, оминаючи гурт біля старого козака. Ті, кого він зупиняв, залишалися стояти, посміхалися і дивилися на хлопця. Але підійти не наважувалися.

«Скільки ж людей могло вміститися в церкві?» — дивувався Сашко.

І раптом у дверях ХРАМУ з’явилася постать. Було в ній щось до болю знайоме, рідне. Чоловік у темних штанях і світлій сорочці, довгий темний чуб, густі бакенбарди, вуса.

Він зупинився на порозі ХРАМУ. Сашкові здалося, що той дивиться просто на нього.

Чоловік повільно, невпевнено підняв руку.

Козак і люди навколо нього обернулися й теж подивилися на незнайомця.

Чоловік підняв руку вище, сміливіше, почав швидко махати хлопцеві й усміхнувся…
Засміявся…

Сашко впізнав його і закричав.

І тут задзвеніли дзвони.

ДЗЕНЬ. ДЗЕНЬ. ДЗЕЛЕНЬ. ДЗЕНЬ…

— ТАТУ! ТАТУ! ТА-ТУ! — кричав малий.

Сашко прокинувся. Щаслива усмішка сяяла на його обличчі.

ХРАМ існує. Він нікуди не зник.
ХРАМ стоїть на своєму місці — просто ми його не бачимо.

ХРАМ Є.
ПРОСТО ПОТРІБНО ВІРИТИ.