НЕДІЛЯ

                                                     неділя

З самісінького ранку в неділю Сашко ходив, як неприкаяний. Хлопець і встав раненько, але робити нічого не хотілося. Сашко взяв книгу, спробував почитати — текст не ліз у голову, а прочитане речення одразу кудись вивітрювалося, ніде не затримувалося. Відклавши читання, хлопець пішов до дідуся.

Дідусь із дядьком Сергієм розкладали у великій кімнаті стіл. Потім його накриють скатертиною, повиставляють страви, напої й чекатимуть гостей. Чекатимуть гостей без нього… А Сашкові так хотілося зустрічати їх самому. Дідусеві його поміч також не знадобилася, тож хлопець розвернувся й пішов до бабусі.

— Готовий до змагання? — спитав, усміхаючись, дядько. Хоч який він і дядько, а всього на чотири роки старший.

Сашко похнюпився. Він не був готовий бігти цей клятий крос. Найбільше на фізкультурі він ненавидів біг на довгі дистанції. Не подобалася хлопцеві фізкультура взагалі, бігати йому було важкувато. Не любив він цього діла. Це якби у футбол поганяти. Це інша справа. Чи краще вже почитати.

«Але в старших класах, напевно з дев’ятого чи десятого, хлопець почав займатися спортом додатково. Почав підтягуватися, віджиматися, гантелей не було — тож піднімав цеглу. У журналі “Здоров’я” почали друкувати програми занять для культуристів. З того часу хлопець змінився: став сильнішим, спритнішим, витривалішим, скинув вагу. Фізрук і воєнрук хвалили, ставили за приклад іншим учням. У війську бігав уже в передніх рядах, тягнучи на своїх плечах чужі автомати й друзів, які не витримували, здихали на марш-кидку. Але це інша історія, складніша.
У дитинстві все просто, легко. А далі… складно. Жорстко. Жорстоко».

— Ні… — важко зітхнув Сашко. — Не готовий. Не хочу я бігти.

— Слабак! — розсміявся дядько. — А я перший прибіжу, ось побачиш!

— Не задавайся, лобуряко! — дідусь ляснув Сергійка по коротко стриженій потилиці.

Сергій скривився й почухав потилицю.

— Колись і ти прибіжиш першим, — дідусь поклав свою мозолисту важку долоню на голову хлопця й незграбно пригладив неслухняний вихор. — Ось побачиш. Обов’язково прибіжиш.

Сашко посміхнувся й пішов вдягатися. Вдягнувши спортивний костюм, у хатині він зняв із вішалки осінню курточку й повільно натягнув її поверх спортивної форми.

Тримаючи перед собою оберемок дров, у кімнату зайшла бабуся. Сашко відступив убік, даючи їй дорогу.

— Ти б поїв, Сашо, — сказала бабуся, поклавши дрова біля плити й розвернувшись до хлопця.

— Не хочу, бабу. Потім. Як прийду, разом з усіма, — Сашко любив сидіти за столом із дорослими, стежити за ними, слухати їхні розмови. Особливо цікаво було, коли всі трохи підіп’ють оковитої.

— Ну добре, як знаєш, — погодилася бабуся. — Ти вже йдеш?

— Йду… — зітхнув Сашко й розвернувся до дверей.

— Не хочеться? — пожаліла бабуся онука.

— Ні… — похитав головою Сашко й жалібно подивився бабусі в очі, сподіваючись, що вона залишить його вдома. — Щось у мене живіт…

— Саша, не починай! — різко відповіла бабуся, відсуваючи кочергою кружки на плиті.
З відкритих кружків шугонув вогонь. Бабуся закинула туди пару полін і поставила на вогонь чавун із м’ясом.

Зрозумівши, що закосити не вийде, хлопець знову розвернувся до дверей. Позаду бабуся бурмотіла щось собі під ніс, лаючи когось за те, що не дають дітям спокою навіть у вихідні.

Сашко вже ступив у сіни, як його знову зупинив бабусин окрик:

— Саша!

З надією в очах хлопець повернувся.

— Ти босий підеш? — а тоді бабуся підвищила голос. — Сергію! А ти збираєшся йти до школи? Чи й у тебе в животі крутить?

Сашко опустив голову й із сумом подивився на свої босі ноги.

«Вчора без галстука, сьогодні без кедів… Що це робиться?»

Хлопець повернувся в хату, натягнув кеди й рушив.

Він вийшов у сіни, потім зайшов у прибудовану до дерев’яної, мазаної хати цегляну веранду з великими вікнами, де на довгому столі вже вишикувалися тарілки з холодцем. І навіть там було чути, як бабуся брязкає каструлями, готуючи страви до святкового столу.

Не зважаючи на недільний ранок, шкільний спортивний майданчик швидко наповнився учнями. Діти гуртувалися, розбившись по класах: хлопці з молодших класів стояли окремо від дівчат, старші — вже доросліші — трималися всі разом.

Ранок видався прохолодним. Павутина, що поснувала гілля дерев у парку, вкрилася вологою. Важкі краплі відтягували тоненькі нитки й виблискували, мов якісь чарівні смарагди. Діти гріли руки в кишенях, а дехто, в кого, напевно, тих кишень не було, щоб зігрітися, почали штурлятися, бігати, обриваючи павутину поміж дерев.

Учителі, аби припинити біганину й безлад, почали шикувати учнів. Вийшла довжелезна шеренга — від старенької школи аж до гімнастичного майданчика. Ще б трохи — і розтягнулися б до самого спортзалу, зайнявши всю стометрову бігову доріжку. У ті часи учнів було чимало: мама розповідала, що коли вона вчилася, то було навіть по два класи — «А» і «Б», а деякі ще й навчалися у вечірній школі.

Школа вишикувалася, припинилися штурхання й розмови.

У центр футбольного поля вийшов фізрук — у своєму незмінному спортивному костюмі, зі свистком на шиї. Вилитий тренер. І все розпочалося.

Потрібно було пробігти три великі кола, дівчатам — одне.
«Пощастило дівчатам», — позаздрив Сашко.

Малі кола були розминочні — навколо спортивного майданчика, а великі — це сам майданчик плюс ще й половина шкільного саду. Дуже довга дистанція.

Пробігши одне коло, Сашко вже пас задніх. У боці щось шпигало, кололо, ноги стали ватяні, не слухалися. Хлопець озирнувся — його вже наздоганяли ті, хто вибігав разом із ним. Сашко спробував зробити ривок, пришвидшитися. Але марно.

Дихати не було чим. Ватяні ноги не слухалися, почало нудити. До фінішу він практично доходив пішки, волочачи заморені ноги. Крутилася голова, повітря він хапав, мов риба, викинута на берег.