СУБОТА

Прокинувся Сашко рано: сьогодні субота, але в школу іти потрібно. В далеких вісімдесятих діти по суботах вчилися. Було в суботу менше уроків, але вчилися. Не те що зараз. У ті часи шість днів учимось, у неділю відпочиваємо. А що, ти встигнеш відпочити за один день? Та нізащо! Не встигаєш ні за що!

Ось слухайте, скільки всього потрібно було встигнути зробити за вихідний! Зранку швиденько зістрибуєш з ліжка, поспіхом випиваєш чашку теплого, свіжого молока, що тільки-но з-під Малютки принесла бабуся Ніна. Малютка — це наша корівка. До речі, дуже слухняна й охайна тварина.

Вискакуєш ракетою у двір, поки ніхто тебе не встиг затримати, і мерщій на вулицю. Рудий Мухтар із веселим гавкотом рветься за тобою, ланцюг натягнувся, але утримав пса на прив’язі. Мухтар образився, що його не взяли з собою, залазить до себе в будку, ліг, поклав голову на лапи й з сумом дивиться хлопцеві вслід.

На вигоні вже збираються хлопці. Спочатку футбол біля школи, на спортивному майданчику, потім жмурки, войнушка, квач… Бац — уже й вечір, темніє, навіть домашнє завдання не встигаєш зробити. Приходиться робити зранку, але зранку хочеться спати. Значить коли? Правильно! На перерві. Перед уроком. Ось тобі і весь вихідний.

Що там того вихідного — нічого не встигаєш зробити. А ще ж потрібно й почитати. Жуль Верн так захоплююче пише, якраз розпочав читати «Таємничий острів». А ви кажете — вихідний! Що там того вихідного… Тьху! І немає!

Цього року пощастило як ніколи. Рідко таке траплялося — лише раз на сім років. ХРАМ випав на неділю, не потрібно іти до школи. Можна буде виглядати гостей, а потім зустріти їх. Вони будуть повагом, підводами заїжджати в двір. Коні, задоволені тим, що їм таки надали перепочинок, весело фиркають, трясуть гривами.

Так, початок вісімдесятих: власних автомобілів по селах було мало, одиниці. Гужовий транспорт тоді був дуже розповсюджений. Щось привезти, відвезти, зорати город, волочити, з’їздити в гості в інше село до родичів — це все робили кіньми. Я трішки відволікся, вибачте. А гості… що ж там гості.

Родичі віталися, обнімалися, лізли цілуватися, сміялися. Дядьки з дідусем підходили до коней, запалювали цигарки, диміли й гомоніли, гомоніли… Гомоніли довго, аж поки бабуся їх не покличе до столу. Тоді дядьки повагом, не кваплячись, робили по останній глибокій затяжці, випускали з рота клубки сивого диму, кидали недопалок на землю, добре його притоптували і потім, не поспішаючи, йшли до хати.

Жінки вже сиділи в хаті, за накритим столом, і щебетали, щебетали — про щось своє, жіноче. Бабське.

Поки що щебетали. Бо як вип’ють по чарці, тоді всі балачки сплетуться докупи і вже не розбереш, хто про що говорить.

За всім цим дійством було добре спостерігати збоку. Сівши на лавочку біля літньої кухні, Сашко з цікавістю дивився на дорослих — такими вони здавалися тоді дивними й кумедними. А коли лізли обнімати Сашка, той мерщій тікав у хату, залазив на лежанку і затулявся занавіскою. Не вилазив звідти, аж допоки гості не розсядуться за столом. А тоді вже починалося…

Сонний хлопець ледве зліз із ліжка — саме так, зліз, зцуганився… Це в неділю та на канікулах Сашко підскакував, немов ошпарений, ні світ ні зоря, а в будень, коли треба йти до школи, саме злазив, сповзав. Спочатку одну ногу поставив на долівку, потім стягнув другу, почухався, солодко позіхнув, потягнувся. Потім другу, знову потягнувся.

Ніхто не підганяв — можна було розслабитися. Дома мама вже б підганяла, щоб швидше збирався до школи, а в бабусі все не так — тут воля.

Сашко любив гостювати в бабусі й бувало зостався тижнів на два-три, допоки мама не забере. А що! Тут одні плюси. По-перше, поряд школа — п’ять хвилин іти. Спати довше можна. По-друге, друзі всі на «Вигоні». Так називали куток села, де жила бабуся з дідусем. Тут мешкали його найкращі друзі: Коля, Сергійко, Славик.

Ще НуЛьоня, який дуже полюбляв лимонад із булочкою. Мама його працювала в сільському магазині, і Льонька заходив до неї та, трішки заїкаючись, був у нього такий недолік. говорив:
— Мамо, ме-ме-ні сітерце із бу-бу-лочкою.

Були й інші добрі товариші в селі, але ці — найкращі, перші, однокутчани. Товариство зібралося веселе, з ними було добре проводити час. Як кажуть, з такими друзями — хоч у вогонь, хоч у воду. Був і вогонь — одного разу хліва в людей спалили. Була і вода — з неї ми не вилазили ціле літо.

Цього разу Сашко відпросився у мами до бабусі, щоб відсвяткувати ХРАМ у неї. Вже тиждень, як він жив у дідуся з бабусею, переселився завчасно, щоб нічого не прогавити. Повертатися додому поки що не збирався.

Дома було занадто галасливо: менша сестричка Лена, Юра-братик, ще зовсім маленький — після ХРАМУ йому виповниться лише два роки — і від нього галасу найбільше. Нехай за ними дивляться мама та тато Валера. Тато Валера Сашкові не рідний, але, здається, він хороша людина. Зараз Сашко вже може з упевненістю сказати — він був хороший.

Тож хлопець вирішив: краще подалі від того ґвалту — в бабусі побуде. Та й на ХРАМ у бабусі цікавіше.

У хаті пахло свіжим тістом. Бабуся вже замісила його на пиріжки, і воно стояло у величезній макітрі, накрите чистим вишитим рушником, поряд із піччю. В печі гучно потріскувало, там уже мерехтіло полум’я, по хаті поволі розповзалося тепло. За вікном — тринадцяте жовтня, субота. На вулиці зранку прохолодно, але ще не зимно. Вдень тепло. Бабине літо.

Завтра — ХРАМ!

Сашко навшпиньки підійшов до макітри з тістом. На пузатому боці, не прикритому рушником, красувалися намальовані яскраві квіти. Хлопець підняв рушник і засунув великий палець у світлу масу, яка ось-ось мала вилізти назовні. Сашкові дуже подобався смак сирого тіста. Облизавши палець, сунув знову. І знову…