ПОКРОВА

                                  Покрова

  Що таке ХРАМ? Для мене, це слово особливе. Чому? Зараз я спробую це пояснити. 

  ХРАМ – це той, особливий  день, зазвичай він припадає на якесь велике релігійне свято коли у селі, чи містечку відкрили для прихожан церкву. І з того самого дня, кожного року, в цей день, люди того селища, де відкрилась церква відмічають це свято. Ще скажу таке, що я з подивом дізнався, що його не скрізь і святкують. Для мене це було дивним. Як це у вас немає ХРАМУ?

  В дитинстві я думав, що ХРАМ повинен бути у всіх і відмічають його всі. Це тепер я розумію, що ХРАМ це не страви на столі, не застілля, а стан твоєї душі. Людина без храму в душі, порожня людина. Як примара.

  Моя розповідь зачепить лише два дні, тринадцяте та чотирнадцяте жовтня, тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого року. Хоча ці дні кожного року були схожі один на одний, лише з незначними відмінностями. Такими як кількість гостей, чи час коли вони порозходились по домівках, та день тижня, на коли припадає свято. Я любив коли припадало на неділю. Хоча були такі часи, що влада заважала святкувати. Навіть в неділю.

    В цій розповіді я спробую розповісти, як нам, українцям, заважали святкувати, забороняли відмічати наші свята, нав’язували, намагалися прищепити до нашого українського тіла щось інородне. Чуже. Але їм це не вдалося. Вони будуть намагатися знову, і знову, до поки не програють. До поки ми не переможемо!

   Покрова – це свято припадає на чотирнадцяте жовтня. В цей день у 1764 р. у нашому селі, на той час воно ще називалось Гаврилівка, вівідкрили церкву. Дерев’яна на мурованому фундаменті, в одному комплексі з дзвіницею, холодна. До парафії належало 4 хутори на відстані від 1 до 6 верст. Згідно Довідкової клірової книги Полтавської єпархії на 1912 р. в храмі служили: священник Іван Федорович Полікарпов, псаломщики Григорій Трифонович Кіндратович і Данило Миколайович Петровський, церковний староста – козак Афанасій Порфирович Мощенко. ХРАМ який збудували козаки а спалили комуністи. Точну дату зруйнування не встановлено. Говорять в 30-х роках. З тих самих часів, у цей день, родичі, близькі і просто друзі з інших сіл та містечок приходять до вас святкувати. 

  Відмічати ХРАМ! 

  В ті часи ніхто нікого не запрошував, люди йшли самі, відпочити від роботи, поспілкуватись з родичами, близькими, друзями, адже мобільних телефонів тоді не було. Зате були такі свята як ХРАМ, весілля, проводи до війська, зустріч воїна з війська, дні народження, хрестини, люди там збирались і гомоніли.  

  Ви готуєте смачні страви, накриваєте святкового стола і чекаєте, чекаєте на гостей, навіть не знаючи скільки їх прийде. Коли гостей виявляється забагато, тоді ви починаєте  нервувати, хвилюватись щоб всього вистачило і було чим частувати. Але коли все починається, коли одні гості сидять за столом і співають пісень, а інші вже стоять під дверима, на порозі, коли вже випита не одна чарка оковитої. Хвилювання припиняються. Це значить що ХРАМ розпочався.

   Для мене, це свято  подорож у минуле, дитинство де холодні сніжні зими, школа, перші і найкращі друзі на все життя, весна, яка вривається бурхливим паводком в дитячу душу і стрімко несеться паперовим корабликом, зробленим із аркуша зошита стрімким струмком. Книги, багато прочитаних книг. Дуже багато. Учителі літератури завжди мені говорили, «Сашко. Ти перечитав всі книги в сільській бібліотеці, але не прочитав жодної в шкільній. Не прочитав жодної книги за програмою».

   Це щира правда. Зараз у свої п’ятдесят, я намагаюся надолужити втрачене і читаю твори зі шкільної програми, читаю разом із сином. І ви знаєте, «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного, це виявляється такий чудовий твір. А в школі, я в нього навіть не заглянув, не розкрив книги. «Лісова  пісня» - це таке круте фентезі, про «Кайдашеву сім’ю» і «Енеїду» я взагалі мовчу.  В школі, всі ці твори, уже після першої прочитаної сторінки я відкладав в бік і брав до рук Жуль Верна, Марк Твена, з п’ятого класу я вже розпочав читати Дюма. Відклав шкільні твори на довгі тридцять дев’ять років, щоб тепер прочитати. Разом із сином, з його уже підручників. Читаючи їх зараз, проводжу паралелі з нашим часом, дуже багато схожого виходить між тими українцями, і теперішніми. Я роблю висновок що українці не змінилися майже зовсім і ворог у нас залишається один і той самий.

   Мені запала в голову думка, також описати нашу минувшину. Вірніше сказати моє минуле, яке є не від’ємною частиною минулого України. Адже я мало зустрічав книг, де описано життя простих людей, які жили в вісімдесятих, дев’яностих роках минулого століття. Саме простих, а не злодіїв в законі і різних ділових. Одні кажуть, це комуністичне минуле якого потрібно позбавитись. Але я не хочу викидати це з пам’яті. Я хочу пам’ятати дідуся, бабусю, прабабусю, тата, вітчима, вчителів, всіх людей, які на той час оточували мене. Оживите рідне село, колись гамірне, багатолюдне, а тепер схоже на покинутий, забитий хутір. Хоч на мить опинитись там, пройтися тими вуличками, які тоді здавались мені такими широкими. Привітатись із людьми яких зустріну по дорозі, до декого зайти в гості, провідати. Нарвати жменю вишень, поласувати шовковицею, залізти з хлопцями з кімлею в Олаву, яка була колись повноводна а зараз літом пересихає повністю. Відчути ту волю і легкість у грудях, таке відчуття буває тільки в дитинстві.  Тому я вирішив про це написати. Звичайно на лаври Панаса Мирного я не розраховую, але хочеться спробувати створити щось своє. Спробувати для себе, відчуваю що це мені потрібно.

  Це і є! Це і буде мій ХРАМ!