1

Біле світло навколо заповнювало простір. Спочатку просто било в очі, мов сонце через фіранку. Але потім воно стало снігом, що заскрипів під ногами. Я зробив крок, потім ще один, здавалося, що не рухаюся, а провалююся крізь білу порожнечу. Спроба доторкнутися до чогось не увінчалася успіхом: руки лише ковзали в безформній імлі, не натрапляючи ні на що. Біле світло почало пульсувати, і у його ритмі відчувалося, як щось наближається, незрозуміле, але загрозливе. І тоді, пробиваючись крізь цю безмовність, пролунав гучний, наполегливий стукіт. У двері постукали.

— Пане Турянський! — пролунав голос за дверима.

— Пане Турянський! — стукіт знову повторився.

— Так! — відповів я, — що трапилось?

— Blue Sky Airlines повідомляє, що рейс BS213 затримується ще на вісім годин у зв’язку з негодою. Авіакомпанія просить вибачення за незручності й запрошує до сніданку. Наше кафе знаходиться поверхом нижче, праворуч від холу готелю.

— Дякую, пане! — відповів я портьє за дверима.

В залі кафе було чимало відвідувачів. Я підійшов до вільного столика з табличкою «Заброньовано. Рейс BS213». Невдовзі офіціант запропонував мені шинку з овочами, круасан і чай чи каву на вибір.

Втамувавши голод, я озирнувся. Мою увагу привернула ялинка, що прикрашала зал. Скоріше не вона сама, в ній не було нічого особливого як на день 31 грудня, а її верхівка. Такої я ще не зустрічав. Це був не шпиль, не ангел з крилами, і не Вифлеємська зірка, а якась дивна сніжинка. Шість її променів мали кинджалоподібний вигляд, а з боків кожного стирчали менші, такі ж гострі леза. У центрі сніжинки знаходився червоний багатогранний кристал. Уся ця конструкція мала зовсім не святковий, а якийсь таємничий, зловіщий вигляд.

Моє зацікавлення предметом помітив незнайомець із сивими скронями й чашечкою кави в руках.

— Дозволите, пане, присісти до столу? — звернувся він до мене.

— Так, прошу! — вказав я поглядом на вільний стільчик навпроти.

— Застряти в дорозі в такий особливий день — неприємна обставина, — промовив незнайомець, зробивши ковток з чашечки.

— В такий особливий день... — протягнув я задумливо і продовжив: — Хіба в ньому є щось особливе? Звичайний календарний день. Та й мене ніхто не чекає, а погоду взагалі передбачити неможливо.

Чоловік із сивими скронями замислився, провів пальцем коло по краю чашки й запитав:

— Ви вважаєте, що світ існує просто так — без волі Того, хто спостерігає?

— Те, що ми бачимо довкола, цілком може мати пояснення без залучення зовнішньої волі, — відповів я, а тоді додав:

— Але людський розум влаштований так, що не може спокійно існувати серед білих плям незнання. І тоді він заповнює ці порожнечі — фантазіями, віруваннями, уявними силами. Так світ людини набуває цілісності й визначеності. Адже в природному доборі виживали ті, хто бачив у шелесті куща хижака й тікав, незалежно від того, ховався він там чи ні. Ті ж, хто сумнівався, рано чи пізно ставали чиєюсь здобиччю.

— То ви вірите не в розумну силу, а в еволюцію страху? — усміхнувся мій співбесідник.

— Швидше — в еволюцію уяви, яка породила віру як механізм виживання, — уточнив я.

Незнайомець кинув погляд на ялинку і промовив:

— Помітив, що вас зацікавила незвична конструкція сніжинки. Якщо бажаєте, можу показати, з чого зроблена ця репліка. Тут недалеко від готелю.

— Так, — погодився я, — було б цікаво дізнатися. Тільки зайду в номер по пальто.

— Тоді за десять хвилин чекатиму вас у холі, — відповів мій співбесідник.

Невдовзі ми вже йшли вулицею міста. Невеликий снігопад анітрохи не заважав прогулянці, та й це був гарний спосіб скоротити час очікування відновлення авіарейсу. За рогом будинку відкрилася простора площа, де одразу постав храм, що здіймався неба п’ятьома куполами. Головний, найвищий купол вінчала срібна сніжинка — та сама дивна, з кинджалоподібними променями, що я вже бачив у готельному кафе.

Площа була заповнена припаркованими автівками, а біля самого храму тіснилося чимало людей. Ця несподівана картина просто ошелешила мене, і я не втримався, щоб не запитати свого супутника із сивими скронями:

— Ця сніжинка... Вона і тут? Що це за місце? Це якась… своєрідна новорічна традиція? — спитав я, вражено дивлячись на величний храм.

— Тепер розумієте, що сьогодні зовсім не звичайний календарний день, як ви гадали. Сьогодні день Великої Ходи, а перед вами храм Вічного Льоду, — з піднесенням пояснював мій супутник. — У прадавній порожнечі, що була лише безмежним вогнем і безформним хаосом, не було ані краси, ані порядку. І тоді, з Небуття, пробудився Він, той, що був первісним Холодом, який зародився в глибинах Нічого і надав рівноваги, форми й гармонії світу.

Від промови цього чоловіка, я був геть спантеличений, і якби не символ сніжинки на куполі храму, то вважав би його міським божевільним.

«Ну що ж, — подумав я, — якщо достатньо повторити обряд — віра проросте. І якщо збудувати навколо цього культ — навіть Дід Мороз стане богом. Це ж якесь дідоморозіанство».

Моя уява була занадто слабкою; я й гадки не мав, що чекало нас за стінами храму. Щойно перетнувши поріг, моє єство огорнув холод — він видавався сильнішим, ніж ззовні. Ми просунулися у глиб, усередину людського натовпу.