Частина перша. Улюблена дівчина янгола

Частина перша

Улюблена дівчина янгола

1. Таємниця острова Борисфен

Газета "Київський вісник"

15 травня 2003 року

Головна ознака сенсації – це те, що вона трапляється. І от тепер теж: у Чорному морі, за десять кілометрів від Очакова на одному з невеликчих незаселених островів експедицією Інституту археології України відкрито головний майдан загадкового давнього міста, яке за рівнем цивілізації набагато випередило свій час. Воно існувало дві з половиною тисячі років тому і його мешканці вже тоді користувалися крем'яною запальничкою, компасом, телескопом. А в центрі майдану височів кам'яний стовп із написом Телефонос. Від нього на всі боки тяглися мідні дроти.

Що це? Царство аріїв? Інків? Хозарів? Скифська Атлантіда?

Ані перше, ні друге, ні третє. Місто це в 647 р. до нашої ери заснували стародавні греки і назвали його Борисфеном.

У тому, що на занедбаному тепер острові колись було квітуче місто, немає нічого дивного. Дивує інше: чому його мешканці, володіючи тим, що людство здобуде лише через тисячоліття, берегли свої знання в таємниці?

Отже, розкриття таємниць Борисфену тривають. І успішно: нещодавно знайдено головну його святиню – Храм! І виявилося, що він присвячений не верховному Богові – Зевсу, не захиснику мандрівників – Гермесу і не володареві морів – Посейдонові, а наймолодшій, найчарівнішій з безсмертних, богині кохання – Афродіті. Хоча, що в цьому дивного? Острів цей – найперший клаптик землі після довгого шляху мореплавців. Після небезпечних, виснажливих мандрів чого могли жадати елліни? Звичайно ж – вина й жінок! Отже, культ Афродіти на острові аж ніяк не випадковий.

Однак повернемося до Храму. Уже розчищено весь теменос – священний майдан, що складається з огорожі, кам'яного жертовного вівтаря, і, власне, Храму. На наших очах з під землі, яка стільки століть берегла таємниці могутньої цивілізації, археологи дістали статуетки трьох богинь – Кібели, Деметри та Артеміди; потім знайшли невеличку амфорку, яка нагадувала оголену дівчину – звісно – Афродіту.

Усе це так захоплює і чарує, що вже й не збагнеш, де ти і яке зараз століття!

Але відкриття Храму поставило більше питань, аніж дало відповідей.

Вчені змогли з'ясувати таке: щороку в ніч після першого дня місяця Гекатомбеона (у сучасному численні 15-го липня) на головнім святі міста – Святі Трьох Богинь, матері богів – Кибелі, богині родючості землі – Деметрі, а також богині полювання, лісів та цнотливості – Артеміді городяни складали три якісь жертви. Лише після цього їх знову брала під своє заступництво Афродіта. Але які ці жертви і як відбувався ритуал – велика таємниця.

Адже це могли бути і людські жертви: поруч зі Храмом, у ботросі, культовому колодязі, куди жителі Борисфена скидали забитих на честь Богинь тварин, археологи знайшли й людські кістки...

Про те, що тут в ієрархії цінностей кохання стояло вище над життя, свідчить і напис на храмовім портику: Шануй Зевса – не понад демона, та Ероса – паче смерті.

Більшість дослідників, однак, не можуть погодитися з тим, що, обожнюючи Афродіту, греки урочисто вбивали одне одного.

Однак існує ще один аргумент, що опосередковано підтверджує гіпотезу людських жертвоприношень на головному святі міста: ніч середини літа у корінних мешканців – кімерійців, а також понтійских слов'ян вважалася Ніччю демонів. Цієї ночі дозволялося все. Все, що було заборонено в інші 365 ночей.

Невже ці збіги випадкові?

Схоже, відповіді ми швидко не здобудемо – адже не знайдено аніяких письмових свідотств, що висвітлоюють звичаї і традиції мешканців Борисфену – стародавніх греків і праслов'ян.

2. Квіти від прем'єр-міністра

Відень

31 травня 2003 р., п'ятниця

Зненацька з'явилося сонце. Не зійшло, а саме з'явилося – увесь його диск потроху, потім яскравіше і ясніше засяяв! заграв! заіскрився! – і ніч, переступивши через півморок, розсипавшися на міріади молекул, – розчинилася. Сонячне коло почало зростати, ширитися – і враз заповнило увесь видимий обшир. Крапельки світла окреслили силует стрункої дівчини – вона, оголена, підвела руки до Сонця і, за її наказом, до Сонця потяглися десятки інших рук. Але, уважніше глянувши, можна було помітити, що молоді люди оголені не були – їхні тіла обтягав тонкий, майже невловимий в магії дійства, гіпюр.

Взявшися за руки, юнаки і дівчата рушили до сонячного диска – зупинилися – завмерли – і під фінальні акорди "Карміни Бурани" завіса сповістила про закінчення гастролей в Австрії Київського театру опери і балету.

Глядацька зала вибухнула оваціями. А за кулісами пролунав голос директора трупи:

– Увага! Другий раз на поклони! Пішли, пішли... Так... Ще раз! Сміливіше! Сміливіше! Іще раз! Чудово! Усім спасибі! Не розходтесь, не розходьтесь – сюрприз! Прем'єр-міністр запрошує усіх на фуршет. Так, просто тут, на сцені – гляньте: вже шампанське несуть. Ні, ні – душ потім.

– Петровичу, ми ж голі!

– Ну і що? Ви ж артисти!

Австрійці – народ тямущий: ніби за помахом чарівної палички на сцені раптом вишикувалися столики, а на них – напої, фрукти, бутерброди...