12 Розділ. Тінь у траві.

12 Розділ. Тінь у траві.

— Залазьте на дерево, швидко! — хрипко крикнув Богдан.

Михайлик чув його, але не міг залишити Маринку. Вона стояла, немов заклякла, вдивляючись у темну смугу трави, де щось невідоме невпинно наближалося.

— Каррр! — раптом пролунав крик, розірвавши тишу. Велика ворона з шумом зірвалася з гілки старого верболоза. Чорні, як ніч, крила розрізали повітря свистом і різкими помахами, додаючи страху.

Нарешті висока трава розійшлася, немов завіса в театрі, — і на скошений луг вискочив рудий пес.

— Бровко! — дружно вигукнули діти, вибухнувши хвилею емоцій.

Маринка аж підскочила від полегшення і, відкинувши лук зі стрілою, чомусь кинулася просто до Михайлика й міцно обійняла його. На радощах її очі блиснули, аж заграли маленькими іскорками. Михайлик розгублено стояв зі списом у руці, не знаючи, що робити в такій ситуації.

— Ти що, здурів, Бровко?! — долинув із верхівки розлогої верби голос Богдана.

Він нарешті наважився злізти з товстої гілки, за яку вчепився, як за останній ковток повітря перед зануренням у воду. Поволі сповзав униз, роздираючи руки і ноги об шорстку кору.

Пес завищав від радості й почав цибати біля дітей, намагаючись лизнути кожного.

Маринка нарешті оговталася:

— Я так злякалася, коли він вигукнув «вовк», — кивнула вона в бік Богдана.

Бровко тим часом обнюхував усіх по черзі, радісно тицяючись носом у коліна й долоні.

Нарешті Маринка відпустила Михайлика й нахилилася до собаки, який радісно лизав їй руки.

— Ну що ж ти нас так налякав… — прошепотіла вона. — Я ж ледь від страху не зомліла…

Вона почала вищіпувати з його рудої шерсті реп’яхи, що поприлипали на лапах і спині.

— А я навіть не злякався, — абсолютно серйозно, навіть не моргнувши, збрехав Михайлик.

Він нарешті відкинув спис, що ніби приріс до руки, й лише тепер відчув, як пальці затерпли від напруги.

— Який же ти… брехун! — видихнула Маринка на Богдана. — Вовк! Ти хоч раз бачив у нас вовків?! Я вже думала, що ми… що нас…

Вона не договорила й важко вдихнула, намагаючись приборкати серце, яке досі шалено тріпотіло.

Бровко бігав навколо, метлячи хвостом так емоційно, ніби хотів збити з повітря всі тривоги разом.

— То я просто… — Богдан знітився, зістрибнув із останньої гілки й став на землю. Притис долоню до здертого коліна й насупився. — Воно ж як вискочило! Я думав — точно вовк! З тієї трави так вискочити може щось… велике і страшне!

— Велике? — пирхнув Михайлик. — Та ти ще горобця з орлом сплутай!

Він теж почав заспокоюватися.

— Я й сам не знаю, чому вигукнув «вовк»! — виправдовувався Богдан, розводячи руками.

— А може, ти не Одинокий Сокіл, га? — кинула Маринка. — А Зляканий Горобець?

Вона глянула на Михайлика, і вони одночасно розреготалися так, що Бровко аж заскавулів — мов підтримав їхній жарт.

— Та я… я… — м’явся Богдан. — Просто поліз нагору, щоб краще роздивитися, хто це наближається.

Маринка пирснула сміхом, але від різкого вибуху емоцій аж зігнулася, притримавшись за бік — нерви ще тремтіли. Вона витерла щоку й нарешті видихнула весь страх, хоч руки все ще трохи дригоніли.

— Ага, — Богдан здався, піднявши руки. — Добре-добре, я мовчу. Але вам би теж корисно знати, що вовки тут… іноді бувають.

— Ой, тільки не починай! — закотила очі Маринка.

У цю мить Бровко сів просто перед Богданом, підняв свою круглу, щасливу морду й гучно гавкнув — немов підтвердив кожне його слово.

Діти вибухнули сміхом.

Трава навколо затихла, сонце виглянуло з-за хмари, а з далекого пасовища протяжно заревіла корова.

— Он, чуєте? — усміхнувся Богдан. — Охота на бізонів починається!

— А ти, — Михайлик нахилився до собаки, — сьогодні будеш у нас прирученим вовком.

— Як у книжці «Біле Ікло», — додала Маринка. — Я читала. Джек Лондон.

— Добре, — кивнув Михайлик, велично, як справжній вождь. — Будеш сьогодні Білим Іклом.

У Маринки в голові миготіли недавні події — ті самі, що загнали серце в п’яти. Вона чітко згадала, як Михайлик уже було кинувся за Богданом на дерево, але глянув на неї — і залишився поруч. Це був по-справжньому сміливий вчинок, і вона ще більше його заповажала.

— Ну що? В дорогу! — гукнув Михайлик, високо піднявши спис і тричі вигукнувши їхній індіанський клич:

— Угу-угу! Укри, вперед!

— Нас чекає велике полювання! — підхопив Богдан.

Бровко радісно гавкнув кілька разів і підстрибнув. Було видно, що пригоди йому припали до душі.

— Вперед, Біле Ікло! — крикнула Маринка до пса, струснувши луком.

Плем’я укрів на чолі з вождем Гострим Кігтем вирушило на велике полювання. Діти бігли стежкою попід городами до дамби. На тому боці річки, під посадкою, паслися їхні «бізони».

Щоправда, діти ще не знали, що цих «рогатих звірів» охороняє кілька блідолицих, які зовсім не підозрювали, що в цих краях з’явилося нове плем’я — таке, про яке ще ніхто не чув.

Вітер прохолодою торкався розпашілих дитячих облич, очерет шелестів, а від води тягнуло вологим запахом болота, змішаним з ароматом різнотрав’я.

— Увага! — вигукнув Михайлик, піднявши списа й поправивши на плечі лук, який постійно сповзав. — Я бачу сліди.

Він нахилився до витоптаної трави й показав ум’яті відбитки коров’ячих копит, що глибоко втиснулися в болото й уже наповнилися мутною водою. З купини зірвалися білі метелики з чорними цятками. Поруч задзижчала яскрава синя стрекоза. А зелена жаба, що сиділа між листям, роззявила рот, витріщила очі, здивовано квакнула й блискавично булькнула у воду, ховаючись між корінням очерету.

Богдан нахилився ближче, уважно роздивляючись сліди.

— Приходили на водопій… це точно, — урочисто промовив він тоном справжнього мисливця.

— Та там біля посадки постійно корови пасуться, ти що, не знаєш? — Маринка здивовано глянула на нього.