11 Розділ. Підготовка до великої місії.

11 Розділ. Підготовка до великої місії.

Діти зібралися за хатою бабусі Софії — у тіні виноградної лози, під великими зеленими листками, що нависали над столиком і двома дерев’яними лавочками. На маленькому блюдечку лежало кілька чорних черешень — їхня імпровізована фарба для «індіанських» татуювань.

Маринка вирішила розмалювати себе сама. Старанно нафарбувала губи перед дзеркалом, навколо очей вивела два сонця з промінцями, а посеред лоба поставила велику темну крапку — щоб виглядати справжньою індіанкою і не виходити з образу Хитрої Лисиці.

Хлопці переглянулися — й вибухнули сміхом.

— Та ти схожа не на Хитру Лисицю, а на бабу Ягу з казки! — Богдан аж присів, тримаючись за живіт.

— Може, будеш краще Рожевою Трояндою, поки не пізно? — Михайлик ледве вимовив крізь сміх.

— Пиріжків зі смішариками наїлися? — Маринка знизала плечима, але усміхнулася. — Ні, Хитра Лисиця — це моє.

На їхній галас миттю прибіг рудий бешкетник Бровко. Він почав танцювати перед ними, крутячи хвостом, а тоді став передніми лапами на стіл — ніби просився в плем’я, щоб і його теж розмалювали.

Михайлик провів черешневою фарбою по його носі, і пес від радості завищав, втягуючи солодкий аромат. Діти знову розреготалися.

Хлопці тим часом вимальовували собі на щоках трикутники, стріли та вигадливі візерунки — хто що міг.

Раптом Бровко підняв вуха, завмер, прислухаючись, і різко чкурнув за хату.

— Хто це? — Михайлик здивовано звів брови.

Усі втупилися в стежку, що вела на подвір’я. За кілька секунд там з’явилася баба Софія — в одній руці зелена миска з полуницею, в іншій — тарілка зі сметаною. Йшла обережно, ніби несла щось надзвичайно цінне.

— Ой лишенько! — вигукнула вона, ледь глянувши на розмальовані обличчя. — Що ж це ви з собою наробили?!

Вона поставила миску й тарілку, поклала три виделки, але погляду від онука та Маринки відвести не могла.

— Це ми індіанці будемо, бабусю, — Михайлик гордо підняв розмальовану долоню. — У нас імідж. Сучасний.

— Боженьки-святі… мати рідна… — баба Софія сплеснула руками й нахилилася до Маринки. — Дитино, що ж вони з тобою зробили?!

— Та це я сама, бабусю Соню, — тихо засміялася дівчинка. — У нас така гра.

— Гра?.. Індіанці?.. — бабуся підтягнула хустку й похитала головою. — А як ви на вулицю вийдете? Люди з переляку повтікають!

— Ми потім відмиємося, — буркнув Богдан, зосереджено домальовуючи візерунок на руці.

Діти переглянулися: ну чого бабуся так переполошилася через їхні черешневі шедеври?

А Бровко тим часом поглядав на тарілку зі сметаною й тихенько скавулів — ніби ображався, що не йому її принесли. Потім знову почав крутитися біля дітей, явно натякаючи, що хоче бути частиною їхнього «племені».

— Що, хочеш з нами на полювання? — Михайлик нахилився до нього й почухав між вухами.

Пес одразу щасливо завиляв хвостом і гарячим вологим язиком облизав хлопцеву долоню.

— Будеш слухняним — візьмемо, — урочисто сказав Михайлик, ніби приймав його до таємного братства.

— Та поїжте краще свіженької полунички, щоб сили мали на своїх індіанців, — зітхнула бабуся й пішла до хати.

Діти накинулися на миску.

— Ого, яка смачна… — протягнув Богдан.

— Нам треба сила на місію, — урочисто ковтаючи ягоду, додав Михайлик.

— Ой лишенько… а як тепер у магазин по морозиво йти? Особливо ввечері? — Маринка схопилася за голову. — Та пів села розбіжиться!

Вони подивилися одне на одного — і очі миттю спалахнули.

Попереду чекала небезпечна місія. І Михайлик вже відчував відповідальність за всіх — уперше він був не просто учасником гри, а справжнім вождем.

Маринка принесла блакитного банта і кілька великих пір’їн: сіре в смужку — від індика, а чорне із золотистими кінчиками — від півня. Баба Софія видала хлопцям по червоній стрічці. Коли діти прилаштовували пір’я до голови, Бровко позадкував у картоплиння — ніби не впізнав нових «вождів».

Зате кури, що паслися між грядками, здійняли такий галас, що на шум примчав справжній господар — сердитий півень. Він розставив крила, витягнув шию й почав грізно кукурікати. Чи то хотів у плем’я, чи вирішив прогнати цих розмальованих «приблуд» — незрозуміло.

На крик примчав і сірий гусак — головний суперник півня у дворових баталіях. Він шипів, розмахував крилами й важко тупотів лапами, ніби збирався встановити порядок.

Навіть корова Зірка в хліві озвалася — гучно й обурено, наче мала свою думку про цей балаган.

А коза Ракета, зазвичай стримана у своєму «ме-е-е», витягнула шию й видала обурене:

— Ніііііі!..

Наче попереджала: ніяких прибульців без дозволу на їхньому подвір’ї!

Бабуся вибігла надвір, злякана шумом.

— Дітки, та ви мені всіх тварин полякаєте своїм виглядом! — сплеснула руками. — Не дай Боже, корова перестане доїтися чи кури — нестися!

— Ми вже йдемо на полювання, бабусю, — запевнив Михайлик. — У нас усе готово: і імідж, і дрес-код.

Як справжній вождь, він знайшов у сараї кривого цвяха, прив’язав до мотузки й повісив собі на шию.

— Амулет на удачу, — урочисто мовив. — Кіготь тигра!

Потім зняв пилку, що висіла на стіні.

— Ходімо робити зброю! — покликав друзів.

Троє «індіанців» рушили через город — прямісінько до річкового берега, де росли густі верболози.

У небі вітер пригнав білосніжні хмаринки, що пливли, мов овечки, по блакитному полю. Вони спостерігали зверху за дивною компанією дітей, які вигадали свою історію й вирішили, що потрапили в справжні дикі прерії, де небезпека може чатувати на кожному кроці.

На городі рум’янілася полуниця, зеленіло картопляне бадилля, кукурудза стояла рівними рядами, а качани розпускали коси цвіту. Тут панував порядок і відчувалася людська праця.

Але плем’я укрів прямувало далі — до диких заростей очерету та молодих верб.

У кінці городу починався широкий зелений луг: рівно скошена трава, копиця свіжого сіна й пахощі літа.