10 Розділ. Вождь Гострий Кіготь.

10 Розділ. Вождь Гострий Кіготь

— Ну досить уже тягнути кота за хвіст! — не витримав Богдан.

Маринка повільно, з навмисною грацією, ніби спеціально розтягуючи момент до останньої секунди, поглянула на Михайлика прищуреними очима. Потім легенько розтиснула кулак і витягла гілочку — саме ту, на яку вказав хлопець.

У Михайлика аж пальці затремтіли, дихання збилося й урвалося на півслові.

— Ну ж бо! — кинув він, ледве стримуючи нетерпіння.

— Вождем племені укрів буде… — протягнула Маринка.

Усі затамували подих. Було чутно навіть, як надокучлива муха пролетіла повз і сіла на паркан — ніби й вона чекала вирішальної миті.

Маринка урочисто підняла гілочку, яку витягнув Михайлик, і приклала до неї іншу — ту, що лишилася в кулаці.

— Пум-бурум! Пум-бурум! Пум-бурум-бурум-бурум! — вибила губами урочистий «барабанний» дріб.

І нарешті розгорнула долоню, показавши дві палички разом.

— Новий вождь нашого племені… Гострий Кіготь! — оголосила вона переможно.

Михайлик на мить скам’янів. Очі широко розкрилися, а рот сам потягнувся в розгублену посмішку. Він навіть кілька разів кліпнув — так наче ще не вірив, що справді витягнув саме ту гілочку.

— Та ну… це ж я?.. — прошепотів він, і в грудях щось приємно бухнуло.

А от Богдан зреагував так, ніби його вжалило кропивою. Спершу здивовано підскочив, потім гримнув долонею по стегну й голосно видихнув:

— Ха! Та це ж випадковість! — але в голосі звучав не гнів, а щирий захват.

Він кинувся до Михайлика, схопив того за плечі й струснув так, що з-під кросівок обох піднялася хмарка пилюки.

— Ну ти даєш, Гострий Кігтю! — вигукнув він і розреготався. — Значить, у нас тепер є вождь! Добре хоч не дівчина!

Він зиркнув на Маринку трохи зверхньо. А вона, не довго думаючи, показала йому кулака. Богдан одразу відвів погляд убік, удаючи, що нічого не сталося, і намагався її більше не дражнити.

Михайлик зніяковів — від гордості, від несподіванки, від того, як тепер на нього дивилися друзі. Йому раптом стало так добре, що хотілося стрибнути вище хмар.

Маринка, задоволена власним театральним оголошенням, ледь усміхнулася й сказала:

— Вождь укрів обраний. Тепер ми справжнє індіанське плем'я.

— Ну, хоч я і вождь, але ви будете мені допомагати! — урочисто заявив Михайлик.

— Якщо мене раптом ранять у бою, добре? — Додав він уже зовсім серйозним тоном.

Усі троє вибухнули сміхом і захватом.

Здавалося, навіть сонце раділо такому результату. Воно пробивалося крізь гілки та зелене листя горіха, кидаючи на їхні обличчя й плечі золоті зайчики — мов конфеті, що сиплеться з неба під час оголошення переможця кінопремії.

Навіть лінивий кіт Рижик виліз на паркан, щоб уважніше роздивитися, що там сталося у дітей, які почали підстрибувати, обійматися й кричати на всю вулицю:

— Урааа!

Рижик голосно нявкнув — так, ніби теж просився до їхнього племені.

Здалеку долинув шум і по вулиці промчав мопед, зірвавши з дороги сіру хмару пилюки. Хлопець за кермом дзвінко посигналив, а той, що сидів позаду, підняв руку й вигукнув:

— Приві-і-іт! Як життя?

І вони розчинилися у пиловому тумані, немов два привиди літнього дня.

Богдан теж підняв руку й гукнув услід:

— Привіт, пацани!

А вже за мить, коли мопедний гуркіт стих, додав, трохи заздрісно й захоплено:

— То хлопці з нашої школи… поїхали на річку купатися.

Коли емоції трохи вляглися, Михайлик цибнув на лавку й урочисто підняв руку догори — як справжній вождь могутнього племені укрів.

— Зараз робимо святкове селфі — і розходимося по домах! — проголосив він. — Треба підготуватися до серйозного походу у далеку й небезпечну подорож, на велике полювання на бізонів. Тому готуємо все як слід: луки, стріли, списи. Місія серйозна.

— А як назвемо нашу операцію? — вигукнув Богдан.

— Може, просто «Полювання на бізонів»? — запропонувала Маринка. Вона вже тримала Михайликів телефон, увімкнувши відео. У нього була найкраща камера, тож це була її улюблена роль — операторки.

— А може… «Смертельна місія»? — Михайлик театрально розкинув руки й заглянув прямо в об’єктив. — Полювати на диких бізонів без автомата чи рушниці — це ж дуже небезпечно!

— Гострий Кіготь, ми ще не вирушили, а ти вже страху наганяєш, — Маринка знизала плечима.

— От чому я не хотів, щоб у нас вождем була дівчина… — пробурмотів Богдан.

Маринка вп’ялася в нього таким гострим, колючим поглядом, що Богдан миттю прикусив язика і втупився в землю, ніби шукав там порятунку.

— У нашому племені усі рівні, ясно? — Урочисто заявив Михайлик. — І не забувай, Одинокий Соколе, вона не просто дівчина — це Хитра Лисиця.

Михайлик ледь помітно підморгнув Маринці. У відповідь в її очах спалахнув маленький вогник, а на устах з’явилася тепла вдячна усмішка. Від неї в Михайлика щось тихенько дзенькнуло десь біля серця — м’яке, тепле і зовсім-зовсім незрозуміле.

— Ну що, ще один епізод наших пригод відзнятий! — Михайлик поклав телефон до кишені. — Цікаво буде подивитися цілий фільм.

Він потягнувся, піднявши руки до неба, аж кісточки хруснули.

— Та ми ще багато чого придумаємо! — вибухнув Богдан.

— Ти не знаєш, скільки в Полянецькому є цікавого, — Маринка похитала головою. — Тут не фільм, а цілий серіал можна зняти.

Вона поправила резинку на заплетеній косі.

— А знаєте… мені у селі починає все більше подобатися, — сказав Михайлик. Він зустрівся з дівчиною поглядом і раптом відчув, як вуха спалахнули вогнем.

— То переїжджай до нас, Гострий Кіготь, — Маринка звела плечима. — У нас тут весело. І річка є, і ліс поряд…

— І черешні на городі тітки Оксани, — додав, ковтаючи сміх, Богдан. — А я тобі покажу один секрет, про який майже ніхто не знає.

— І я не знаю? — здивовано зиркнула Маринка.

— Особливо ти, — Богдан звів брови.