9 Розділ. Плем'я укрів.

9 Розділ. Плем'я укрів.

Михайлик підозріло зиркнув на півня, що, немов суворий вартовий, сидів на паркані й стежив за кожним його рухом. Той навіть голову трохи схилив — настільки пильно дивився. Михайлик мимоволі сповільнив крок, щоб птах раптом не кинувся, обережно притримав хвіртку й тихенько зачинив її за собою. Лише після цього відштовхнувся ногою й покотив велосипедом до Богдана.

Їхав повільніше, ніж завжди. Учорашня шалена втеча від собаки досі стояла перед очима — скажена гонитва, коли вітер свистів повз вуха, а страх був солодким, п’янким, майже веселим. Навіть тепер здавалося, що той вітер знову торкається щоки.

Саме тоді на дорозі виринула Маринка. Вона впевнено розганяла свій велосипед і трималася в сідлі так легко, ніби зрослася з ним — єдиний рух, єдиний подих.

— Привіт! — гукнув Михайлик, машинально додаючи швидкості.

Очі дівчини спалахнули — різко й яскраво, мов хтось увімкнув ліхтар серед ночі.

— О, привіт, Мишко! — усміхнулася вона й підняла руку. Дві тугі коси-колоски підскочили на плечах, і вже наступної миті Маринка мчала до нього, мов маленький літній вихор.

Михайлик різко загальмував просто перед нею. Велосипед повело, й із-під заднього колеса вирвалася сіра хмарка пилюки.

— Ну як я? — він ледь усміхнувся, намагаючись виглядати максимально круто.

— Справжній гонщик! — Маринка примружилася хитро й зухвало. — Але я теж умію не гірше.

Вона рвонула вперед, пригнувшись до рами, наче справжня гонщиця на старті. За кілька метрів різко натиснула на гальма й вивернула кермо. Велосипед занесло, розвернуло, а з-під коліс фонтаном посипався гравій. Михайлик аж рота відкрив — такого від неї він точно не очікував.

— Ну, бачив? — її очі світилися тріумфом.

Дівчина вибухнула дзвінким сміхом — таким легким і світлим, що він прокотився вулицею, відбиваючись від парканів.

— Та ти справжній пацан! — Михайлик поставив велосипед на підніжку й підійшов. Вони ляснули долонями у привітанні так гучно, що здалося — крислата яблуня через дорогу навіть здригнулася від цього хлопчачого удару.

Їхній веселий гамір котився вулицею, коли з сусідського двору вилетів Богдан. Він навіть не пригальмував — зірвався з місця й за секунду вже був поруч.

— Привіт, банда! — вигукнув він, сяючи усмішкою. — Погнали в тінь, на нашу лавку?

Він спритно скотився під розлогі гілки старого горіха. Тут завжди було затишно: листя густим шатром закривало сонце, а легкий вітер торкався рук, приносячи запахи літа.

Не встигли всі вмоститися, як Михайлик одразу заходився переповідати про ранковий візит тітки Оксани. Говорив швидко, багато жестикулював — видно, емоції ще кипіли.

— Ха! Молодець, що не здав нас! — Богдан розреготався й штурхнув його в плече.

— А я вже подумала, що ти з переляку все розкажеш, — серйозно додала Маринка.

— Та я що — малюк? Ми ж команда! — Михайлик гордо підморгнув дівчині.

У Маринки в очах майнула тепла, майже світла іскринка — щось між гордістю, вдячністю… а може, й чимось зовсім іншим. Михайлик не розумів, але від того погляду в грудях солодко занило, ніби хтось торкнувся серця теплою долонею.

— А ти хоч і столичний, а міцний горішок, — усміхнулася дівчина. — Я думала, міські тільки язиком уміють ляпати.

Михайлика накрила хвиля хлопчачої гордості — така тепла, що плечі самі собою розпрямилися.

— Я їм сказав, що був із Бровком! — він розвів руками. — А ви себе бачили? Губи й досі фіолетові — наче у вампірів, що переїли черешень!

Він показав долоні — темні, подряпані, зі слідами нічної «операції».

Маринка з Богданом вибухнули реготом. Навіть ластівки з дроту знялися й злетіли вище, ніби теж хотіли долучитися до цієї комедії.

— То тітка Оксана справді не сварилася? — перепитав Богдан.

— Ні, говорила дуже по-доброму. Ще й сказала, що поставить драбину, щоб ми не ламали гілок.

— А ще вона принесла цілу миску черешень, — додав Михайлик.

— Ого! То неси сюди — ми їх зараз «приговоримо»!

За хвилину Михайлик повернувся з важкою мискою майже чорних черешень. Кури розлетілися врізнобіч, а півень зіскочив із паркану й, ображено кукурікаючи, подався в курник.

Невдовзі всі сиділи в густій тіні горіха й ласували соковитими ягодами, витираючи темний сік тильними сторонами долонь. Літо було скрізь: у теплій траві, у дзвінкому дитячому гомоні, у липких пальцях, що перебирали черешні одну за одною.

— А давайте — хто кращий снайпер! — вигукнув Михайлик і пульнув пальцями кісточку в небо так високо, ніби хотів дістати хмару.

— Он мішень! — підхопив Богдан. Він висмикнув пластикову пляшку з бур’яну й поставив на дорогу.

Почалося змагання. Кісточки дзвінко цокотіли по пластику, пляшка хиталася, наче танцювала.

— Я найвлучніший! — вигукував Мишко.

— Та ні, я більше разів попала! — Маринка примружила око й влучила так сильно, що пляшка аж підскочила.

— Слабаки! — Богдан надув щоки. — Зараз дивіться!

Він прицілився, пульнув — і так промахнувся, що всі троє мало не попадали від вибуху сміху.

— А наш фільм? — нагадала Маринка.

— Точно! — Михайлик увімкнув запис на телефоні. — Міжнародні змагання зі стрільби черешневими кісточками — починаймо!

Їхній радісний гомін зливався з піснями птахів і обуреним гелготінням гусей — справжня літня симфонія. На цей шум прилетіла хитрувата сорока, вмостилася на гілці вишні й затріщала, мов справжній диригент.

— Ти схожий на червоношкірого індіанця! — Михайлик показав на Богданове обличчя, розмальоване соком.

— Швидше на синього аватара, — хихикнула Маринка й намалювала ягодою візерунок на своїй руці.

— А я зроблю тату коня! — оголосив Богдан і вивів на долоні колобка з ніжками.

— Та він на клоуна схожий! — Маринка легенько провела ягодою по його щоці, лишивши барвистий мазок.

Їхні веселощі спалахували знову й знову. Здавалося, ягоди ховали в собі якийсь чарівний, сміхотливий сік.