8 Розділ. Фіолетові долоні.

8 Розділ. Фіолетові долоні.

КУ-КУ-РІ-КУУУ!

Пронизливий крик півня просто під самісіньким вікном вирвав Михайлика зі сну.

Він розплющив одне око, намагаючись збагнути, де опинився — і чому цей «будильник» такий дикий. А тоді пригадав: літній ранок, село Полянецьке, бабусина хата, чисте ліжко з квітковою ковдрою.

КУ-КУ-РІ-КУУУ!

Хриплуватий, різкий вигук був гучніший за будь-який рінгтон. Вставати зовсім не хотілося. Михайлик солодко потягнувся, зарився під ковдру й перевернувся на інший бік.

— Мууу! — долинуло з хліва.

Корова Зірка теж прокинулася й вирішила долучитися до ранкового концерту.

А слідом радісно гавкнув Бровко, додаючи свій «бас» до цього сільського оркестру.

— Оце тобі й село… — пробурчав Михайлик, хоча усмішка сама з’явилася на обличчі.

У місті тебе може розбудити сигнал машини або сусіди з ремонтом. А тут — свої, особливі, дуже артистичні звуки.

Він пригадав учорашню втечу з чужого городу — й усміхнувся ще ширше.

Маринка… от це дівчина! Смілива, спритна — бігає не гірше за Богдана. Він ледве за ними встигав. Бойова — не з тих, що лякаються кожного шурхоту. Не те що Катька-однокласниця, яка боялася навіть шкільного голуба.

Над головою настирливо кружляла муха.

— Та йди ти… — Михайлик махнув рукою — і раптом завмер.

Долоні були фіолетові.

— Ого… — прошепотів він. — Не відмилися з учора.

Сонце заглядало в шибку — тепле, грайливе, ніби натякало: Літо тільки починається. Виходь уже. Пригоди чекають.

Через прочинену кватирку долинув гомін — хтось говорив на подвір’ї.

Цікавість миттєво перемогла дрімоту. Михайлик знову потягнувся, глибоко вдихнув і попрямував до виходу — подивитися, хто ж там завітав до бабусі.

На веранді, просто на столі, стояла ціла миска чорних, блискучих черешень — вони сяяли, мов посміхалися до нього: Скуштуй!

Хм… Точно такі самі, як учора, — подумав він і виглянув у двір.

Біля хати на лавці сиділа бабуся та якась жінка. Вони одразу його помітили.

— О-о, Михайлик прокинувся! — вигукнула бабуся. — Ану, йди привітайся!

Хлопець всунув ноги в дідові капці й ступив у двір.

— Добрий ранок, — зніяковіло мовив він, але всміхнувся.

— Це тітка Оксана, — сказала бабуся. — Он черешень тобі принесла.

Жінка тепло всміхнулася:

— Ой, який ти вже великий. Пам’ятаю, як тебе на руках носили…

Михайлик миттю згадав про фіолетові долоні й поспіхом сховав руки за спину.

— А чого це ти такий брудний? — бабуся аж сплеснула в долоні.

— Михайлику… — тітка Оксана хитро прижмурилася. — А чи не ти часом на черешні вночі гілку зламав?

— Та ні, я нічого не знаю… — пробурмотів він і відвів погляд, відчуваючи, як палають вуха й щоки.

— От тобі й на… — баба Софія похитала головою. — Невже таки на черешню лазив?

— Та мені не шкода ягід, — озвалася сусідка. — Але гілку ж зламали. Попросилися б — мій Степан драбину поставив би. Так і шию скрутити можна.

— Боже, онучку… — зітхнула бабуся. — А з ким ти був? Це Богдан тебе підбурив?

— Та там і картоплю витоптали, — додала тітка Оксана. — Не одна пара ніг.

У хлопця всередині щось стиснулося. Сказати про Богдана й Маринку? Чи тримати язик за зубами?

Перед очима майнула картина: Богдан сміється, перелазячи через паркан, і Маринка, що шепоче:

— Та швидше, Мишку!

Як же видати друзів?

Вони ж команда…

Горло пересохло. Хотілося зізнатися — у всьому. І водночас нестерпно хотілося сховатися під ковдру.

Скажи, що був сам… — прошепотів внутрішній голос.

І він його послухав.

— Сам я там був… он, із Бровком, — прошепотів так тихо, ніби слова могли долетіти до сусідів через три подвір’я.

Пес, ніби погоджуючись, вискочив з-за рогу й завиляв хвостом. Михайлик відчув, як до очей підступає щось гаряче — чи то від сорому, чи від полегшення.

Здавалося, навіть кіт Рижик, що визирав із веранди, осудливо хитнув головою.

— Ну, йди в хату, я зараз снідати принесу, — спохватилася бабуся.

— Ти вже вибач його, Оксано, — зітхнула вона. — Він же міський, ще не знає тутешніх порядків…

Вона легенько торкнулася Михайликового плеча й пригорнула. Хлопець мовчав, ховаючись за її спиною.

— Я більше не буду… — ледь чутно мовив він.

І чомусь саме від того, що його не сварили, стало ще гірше. Наче всередині щось важке перекотилося й зупинилося під самими ребрами — гаряче й колюче.

Уже в хаті, за сніданком, коли він наминав млинці з варенням і запивав їх холодним ягідним компотом, бабуся підійшла й лагідно провела рукою по його голові.

— Я думаю, ти все зрозумів, Михайлику. Красти не можна. А якщо щось дуже хочеться — можна попросити. Навіть якщо не дадуть, можна сказати старшим про своє бажання. Батьки завжди прислухаються.

— Та я… просто хотів… — почав він, але бабуся м’яко перебила:

— Давай так. Не будемо один одного обманювати. А те, що сталося, — залишиться між нами. Щоб ні дід, ні батьки про це не знали. Домовилися?

У Михайлика від цих слів стало тепло й спокійно. Бабуся говорила з ним по-дорослому. Не читала нотацій, як мама, і не жартувала, як тато. Просто, тихо, сердечно — так, що кожне слово лягало прямо в душу. Від цієї розмови в нього забриніло в очах, а в горлі затягнувся вузлик.

Так із ним ще ніхто ніколи не говорив.

І йому раптом страшенно не захотілося більше розчаровувати бабусю.

— Я все зрозумів, чесно, — прошепотів він. — То просто… так вийшло.

— Я знаю, онучку. Їж спокійно, — усміхнулася бабуся, витерла руки рушником і вийшла з кімнати.

Стоячи перед дзеркалом, Михайлик посміхнувся, роздивляючись свої фіолетові, наче вимазані фарбою, вуста й руки.

— От які ці черешні… — пробурмотів він. — Наче чорнило. І зовсім не сходить.

Вода лише розмазувала колір, роблячи його ще яскравішим. Михайлик пирхнув, покрутив головою й дістав телефон.