7 Розділ. Операція «Черешня».

7 Розділ. Операція «Черешня».

Вечір накривав село, мов чорне покривало, щедро усипане золотими зорями.

Вони миготіли, немов світломузика під уявні ритми улюбленої мелодії.

На лавці біля старого паркана лунали вибухи сміху — Богдан і Михайлик, схилившись над телефоном, переглядали перші кадри свого нового фільму. Назви поки що не вигадали, зате веселощів вистачало з головою.

Михайлик відчував, що життя в селі починає набирати обертів — нудьга зникла десь безслідно.

Раптом у світлі далекого ліхтаря виринув силует. Деякі лампи на вулиці давно перегоріли, тому темрява подекуди лежала густими клаптями, і кожен рух у ній здавався загадковим.

Хтось наближався на велосипеді. Хлопці одразу притихли й збавили гучність музики з блютуз-колонки.

— А я дивлюся: хтось тут примостився… Одразу здогадалася, що це ви, — озвалася знайомим, трохи веселим голосом Маринка.

Її поява миттєво розрядила напруження. Михайлик навіть випрямився, ніби його спіймали на гарячому. Для нього ця нічна операція була справжньою пригодою — першою вилазкою на чужий город. Місцевість незнайома, серце калатало, але він не боягуз.

Маринка зістрибнула з велосипеда, легенько обмахнула щоку від комара, і з її коси під світлом ліхтаря сипнулися дрібні пилові іскорки. Вона зручно вмостилася поруч.

— І що це ви тут задумали? — примружилася, хитро торкнувшись пальцем підборіддя.

Богдан швидко глянув на Михайлика — той змовницьки посміхнувся.

— Дивимось прем’єру, — пояснив Михайлик і підморгнув. — Наше кіно.

— То давайте разом! — Маринка зацікавлено нахилилася ближче.

— Потім, — стишив голос Михайлик і приклав палець до губ. — Зараз секретна операція. Назва — «Черешня».

— Ага! То ви на город до тітки Оксани? — Маринка ледве стримала сміх, прикривши рот долонею.

— Тсс! — Богдан театрально звів брови. — Якщо дізнаються — мене до осені на ставок не пустять!

Михайлик відчув, як серце гупає в грудях, а долоні зволожніли. Йому здавалося, що навіть пес Бровко, який лежав на даху буди, чує цей стукіт.

Собака ліниво підняв голову, ворухнув вухами й знову поклав морду на лапи.

— А не надто ризиковано? Може… ну його, наступного разу? — нерішуче смикнув плечем Михайлик, зиркаючи на темні городи, які в цю мить здавалися ще страшнішими за саму ніч.

— Ти ж сам казав: операція без ризику — не операція! — підморгнув Богдан і зістрибнув з лавки, стискаючи кулаки, наче командир перед боєм.

— Давайте велосипед заховаємо у дворі, — шепнув він. — І колонку теж. Пора вже.

Хлопці швидко сховали велосипед у подвір’ї. Маринка поправила пасмо волосся, що вибилося з коси, й кивнула:

— Я готова!

— Може, залишишся тут? — Михайлик нахилив голову. — Не страшно?

— Я нічого не боюся, — хихикнула Маринка й з викликом підняла підборіддя. — Он Богдана запитай.

— Це точно, — буркнув той. — Хлопець у платті!

Вони прикрили роти долонями й тихенько розсміялися, намагаючись не видати себе звуком.

Стежкою вздовж парканів рушили до мети. 

Десь далеко гавкнув собака, шелеснуло листя. Цвіркун затягнув тривожну мелодію.

Вони присіли, злившись із тінню під крислатою грушею. Михайлик вдивлявся в темряву — очі блищали від хвилювання. Щось хруснуло…

— Це вітер, — кивнула на дерево Маринка, торкнувшись плеча Богдана.

— Ага, вітер… Не спиться комусь! — хмикнув той.

Пригинаючись, вони ковзали попід гілками й парканами. Кожен рух здавався надто гучним. Потім перебігли дорогу й засіли в густих заростях.

Михайлик відчував, як долоні липнуть від поту, а дихання стає коротким.

«Це просто жесть», — майнуло в голові. Черешень уже майже не хотілося, але відступати — не варіант.

Він зціпив зуби, ковзнув поглядом на друзів — і рушив далі.

Нарешті вони дісталися потрібного городу. За дерев’яним парканом височіла стара черешня — така розлога, що гілки спадали аж до землі.

— Он вона, — урочисто прошепотів Богдан, очі блиснули. — Ціль нашої операції.

Він підповз ближче й обережно поліз через огорожу. Стара дошка зрадницьки заскреготала на всю вулицю. У відповідь собаки в сусідніх дворах підхопили тривожний гавкіт. Діти вмить затихли, затамувавши подих, і злилися з темною травою.

— Може, втічемо? — голос Михайлика захрип, а по скроні скотилася холодна краплина поту.

— Ти що, злякався? — Маринка похитала головою. — Продовжимо місію.

— Давай швидше, — махнув у темряві рукою Богдан.

Маринка підштовхнула Михайлика до паркану.

Він учепився в трухляві дошки й, набравши повні груди повітря, переліз на інший бік. Потім подав руку Маринці.

— Обережно, тут кропива! — попередив, але було вже пізно.

— Ай! Мамочко! — дівчина смикнула ногу, хапаючись за неї обома руками.

— Тихше! — зашипіли обидва хлопці одночасно.

Черешня стояла, мов темна вежа, а на ній рясніли грона чорних ягід, що виблискували в місячному світлі.

Нижні гілки вже обірвали — доведеться лізти вище.

— Ну що, хто перший? — запитав Богдан.

— Я! — відповів Михайлик, ковтнув повітря й ухопився за гілляку.

— Дивись, не впади — парашута нема, — хихикнула Маринка.

— Та не сміши, — прохрипів хлопець, тягнучись угору.

За ним видерся Богдан. Потім Маринка — мов справжня мавпа — підстрибнула, вхопилася за гілку й полізла доверху.

Гілки гойдалися під кожним рухом, а листя тремтіло разом зі страхом, що забрався десь під ребра.

Михайлик зірвав кілька ягід — солодких, соковитих, аж сік стікав по підборіддю.

— Бомбезні! — облизав губи, блиснувши очима.

Гілки під ногами пружно прогиналися, іноді протяжно стогнали й сухо тріщали, ніби от-от не витримають ваги дитячих тіл.

І раптом у дворі тітки Оксани різко спалахнуло світло. Щось глухо бахнуло — так, що серце в Михайлика впало кудись у п’яти.